Хоча західні кяфіри скасували Халіфат, вони відчувають сильну тривогу перед його відновленням. У своїй книзі «Іслам та іудейські перекази» Лю Ренс Браун виражає те, наскільки вони бояться Ісламу, і підкреслює, що їх справжня тривога пов’язана з тим, що Іслам як устрій життя буде відроджений на рівні держави: «Насправді, найбільша загроза міститься в ісламському порядку. Адже Іслам — це релігія, яка володіє здатністю по поширення. Тому єдиний порядок, здатний протистояти європейській колонізації — це ісламський порядок». Тобто усе питання полягає у тому, щоб Іслам як устрій життя знов набув своєї сили за допомогою держави.
Як Захід раніше доклав максимальних зусиль, щоб зруйнувати Халіфат, так і тепер він докладає відчайдушних зусиль, щоб перешкодити його відновленню. Іноді для очорнення ідеї Халіфату у серцях мусульман невіруючі Заходу виводили на сцену такі структури, як «ІД»; іноді вони робили це через культурні атаки і кампанії по очорненню за участю як іноземних, так і місцевих акторів, які звеличують західні цінності і норми; іноді — стверджуючи, що «Халіфат — це не шаріатська, а історична структура»; іноді — говорячи, що «модель Халіфату відповідає духу демократії»; а іноді — поступово виносячи на порядок денний негативні події із історії, намагаючись очорнити увесь інститут Халіфату.
Таким чином, зусилля Заходу дали плоди, і питання управління в Ісламі — тема, яка сторіччями навіть не піднімалась як предмет дискусії серед мусульман, — почало обговорюватись. До розумів мусульман поступово почали запроваджуватись руйнівні ідеї про те, нібито у Ісламу немає власного методу запровадження. І сьогодні, хоча і не серед більшості мусульман, але усе ж таки серед деяких, які опинились під впливом руйнівних ідей Заходу, це питання, на жаль, стало предметом обговорення.
У зв’язку з цим необхідно відповісти на наступні питання:
— Чи передбачає Іслам конкретний метод запровадження хукмів?
— Чи делегував Іслам повноваження по застосуванню цих хукмів окремим особам і спільнотам?
Щоб розглянути ці питання комплексно, слід вивчити тему під двома основними заголовками:
- Метод застосування Ісламу на прикладі Пророка.
- Повноваження у застосуванні Ісламу.
Обидва ці розділи будуть розглянуті нижче детально
1. Метод застосування Ісламу на прикладі Пророка.
Сунна Посланця Аллаха (с.а.с.) займає центральне місце в ісламському праві і в свідомості мусульман. Приклад Пророка є питанням, яке не підлягає сумніву. Значення Сунни, тобто життя Посланця Аллаха (с.а.с.), для мусульман виходить із того, що Аллах Всевишній назвав його «чудовим прикладом, якому варто слідувати».
Посланець Аллаха (с.а.с.) — «усва хасана», тобто досконалий і винятковий приклад у поклонінні Всевишньому Аллаху і в повноцінному житті по Ісламу. Аллах представляє нам Свого Посланця (с.а.с.) так:
لَّقَدۡ كَانَ لَكُمۡ فِي رَسُولِ ٱللَّهِ أُسۡوَةٌ حَسَنَةٞ لِّمَن كَانَ يَرۡجُواْ ٱللَّهَ وَٱلۡيَوۡمَ ٱلۡأٓخِرَ وَذَكَرَ ٱللَّهَ كَثِيرٗا
«Воістину, Посланець Аллаха є чудовим прикладом для того, хто сподівається на Аллаха і Останній день і поминає Аллаха багаторазово» (33:21).
Для тих, хто прагне до довольству Аллаха, мріє досягти найвищих ступенів Раю і бути сусідом Посланця Аллаха (с.а.с.) у Фірдаусі — в його (с.а.с.) житті міститься приклад в усіх аспектах. Те, з чим він (с.а.с.) прийшов, слід приймати, а від того, що він (с.а.с.) заборонив, — відсторонюватись. Обмежувати приклад Посланця — інакше кажучи, Сунну — якимись окремими темами чи ігнорувати її аспекти неприйнятно, адже Аллах Всевишній наказує:
وَمَآ ءَاتَىٰكُمُ ٱلرَّسُولُ فَخُذُوهُ وَمَا نَهَىٰكُمۡ عَنۡهُ فَٱنتَهُواْۚ
«Те, що дав вам Посланець, — беріть, а від чого утримав вас — утримуйтесь» (59:7).
Посланець Аллаха (с.а.с.) є прикладом для мусульман не тільки у питаннях індивідуального поклоніння і моральності, але і у тому, як Іслам запроваджується у житті на громадському і політичному рівнях. Це — шаріатська необхідність. Брати його в приклад тільки в одних питаннях, але ігнорувати керівництво в інших, або діяти за велінням пристрастей — усе це веде до тяжкої відповідальності і гріху.
Зробивши необхідні нагадування про значення прикладу Посланця Аллаха (с.а.с.), продовжимо, перейшовши до його прикладу у запровадженні Ісламу в життя...
Як відомо, Іслам — це не просто релігія ритуалів; навпаки, це устрій життя охоплюючий усі його сторони. Більше того, Іслам — це не просто система, яка пропонує рішення індивідуальних чи соціальних проблем, або обмежується роз’ясненням положень. Навпаки, Іслам так само визначає, як ці положення реалізуються, і детально роз’яснює методи їх застосування.
Наприклад, Іслам забороняє такі дії, як крадійство, перелюбство і вбивство, а при порушенні цих заборон приписує конкретні кримінальні покарання. Він роз’яснив, як ці покарання слід застосовувати аж до найдрібніших деталей, і реалізував їх на практиці через приклад Посланця Аллаха (с.а.с.). Отож, Іслам — це не просто релігія, яка включає лише норми поклоніння, а всеохоплююча система, яка регулює усі аспекти життя.
Всевишній Аллах ниспослав Свою релігію, щоб вона упорядкувала життя Його рабів. Він велів Своєму Посланцю (с.а.с.) судити і управляти суспільством на основі тих положень, які ниспослані Ним. Докази обов’язковості правити згідно ниспосланому Аллахом є категоричними як за походженням, так і за вказівкою. Таким чином, встановлення життя, управляємого Шаріатом, — це фард. І цей припис відноситься не тільки до Посланця Аллаха (с.а.с.), але й до усієї Умми — це божественне зобов’язання.
Про це Всевишній Аллах говорить:
فَٱحۡكُم بَيۡنَهُم بِمَآ أَنزَلَ ٱللَّهُۖ وَلَا تَتَّبِعۡ أَهۡوَآءَهُمۡ عَمَّا جَآءَكَ مِنَ ٱلۡحَقِّۚ
«Суди ж між ними по тому, що ниспослав Аллах, і не слідуй їх пристрастям, відступаючи від істини, яка прийшла до тебе» (5:48).
Зміст цього аяту міститься у багатьох інших текстах. Даний аят і подібні йому недвозначно підтверджують, що правити за тим, що ниспослав Аллах, — це категорична вимога.
Таким образом, виникає необхідність відповісти на наступні питання:
— Яким методом слід будувати життя, в якому панують постанови Аллаха, ниспослані Ним як закон?
— Яким чином повинен бути побудований громадський устрій, в якому будуть запроваджуватись у життя ісламські приписи?
— Якщо довольство Аллаха можливо лише при повному слідуванні Ісламу, то яким методом слід іти для досягнення цієї цілі?
Відповіді на ці і подібні питання можна знайти у наступному аяті:
إِنَّآ أَنزَلۡنَآ إِلَيۡكَ ٱلۡكِتَٰبَ بِٱلۡحَقِّ لِتَحۡكُمَ بَيۡنَ ٱلنَّاسِ بِمَآ أَرَىٰكَ ٱللَّهُۚ
«Воістину, Ми ниспослали тобі Писання з істиною, щоб ти судив між людьми так, як показав тобі Аллах» (4:105).
Таким чином, на основі цього аяту можна стверджувати, що в практичних діях Посланця Аллаха (с.а.с.) містяться конкретні приклади того, як слід запроваджувати Іслам в життя.
Якщо звернутись до історичного контексту, можна побачити, що Посланець Аллаха (с.а.с.) заснував в Медині державу, яка управлялась законами, ниспосланими Аллахом. Проте це не було довільним рішенням, обумовленим соціально-політичними обставинами тієї епохи. Навпаки, це — шаріатська постанова і обов’язкова вимога. Посланець Аллаха (с.а.с.) іще при житті повідомив в декількох хадісах, що форма правління, яка прийде після нього, буде називатись Халіфатом. Це свідчить про те, що Іслам володіє власною системою управління, і ця система чітко визначена в шаріатських джерелах.
Одним із найбільш ясних доказів того, що форма правління в Ісламі — це Халіфат, є наступний хадіс:
كَانَتْ بَنُو إِسْرَائِيلَ تَسُوسُهُمُ الآنْبِيَاءُ كُلَّمَا هَلَكَ نَبِيٌّ خَلَفَهُ نَبِيٌّ وَإِنَّهُ لا نَبِيَّ بَعْدِي وَسَيَكُونُ خُلَفَاءُ فَيَكْثُرُونَ
«Сини Ізраїля управлялись пророками: коли один пророк помирав, на його місце приходив інший. Після мене пророків вже не буде, але буде багато халіфів» (Муслім).
Цей хадіс ясно показує, що після пророцької епохи для запровадження Ісламу і встановлення його панування у житті необхідно заснування Халіфату. Тобто Халіфат як система управління в Ісламі — це не просто історичне явище, а шаріатський обов’язок. Ця форма правління не виникла внаслідок особистих суджень Посланця (с.а.с.), думок сподвижників чи Умми, і не була продуктом політичних умов тієї епохи. Також вона не була запозичена із існуючих на ту мить форм правління.
Навпаки, устрій і функціонування держави, заснованої Посланцем Аллаха (с.а.с.), не мав аналогів серед відомих тоді форм правління: ані у курайшитів, ані у іудеїв, ані в Ємені чи Абіссінії, ані в системах Кісри (перського царя) і Кесаря (візантійського імператора). Халіфат — це форма правління, яка не заснована на якій-небудь людській моделі, а встановлена напряму за допомогою Одкровення.
Так хто ж вказав Посланцю Аллаха (с.а.с.) шлях до запровадження ісламського образу життя, до Ісламської Держави і до цілі — заснування Халіфату в подальші епохи? Хто навчив його (с.а.с.) цій системі управління?
Відповідь на це питання ясно міститься в наступному аяті:
بِمَآ أَرَىٰكَ ٱللَّهُۚ
«…так, як показав тобі Аллах» (4:105).
Отож, практична Сунна і хадіси Посланця Аллаха (с.а.с.) ясно вказують, що Халіфат є обов’язковою моделлю управління для встановлення ісламського образу життя.
2. Повноваження у запровадженні Ісламу
Як згадувалось вище, Іслам ниспослав закони, які регулюють життя людини. У питанні реалізації цих законів він передбачив різні рівні відповідальності і розподілив їх між відповідними суб’єктами. Так деякі обов’язки були покладені на індивідів — наприклад, у питанні виховання дітей. Частина обов’язків була залишена за спільнотами — у межах принципу «наказування схвалюваного і заборона засуджуваного» була встановлена колективна відповідальність. А реалізація деяких приписів, зокрема — покарань із кримінального права, була віднесена до повноважень держави.
Інстанція, яка визначає, на кому лежать повноваження і відповідальність, — безумовно, це Законодавець (аш-Шарі). Таким чином, розподіл повноважень і обов’язків в Ісламі не ґрунтується на людському розсуді, а відбувається на підґрунті шаріатських доказів.
Для кращого розуміння цього питання корисно розглянути конкретний приклад розподілу повноважень у межах Шаріату.
Іслам покладає на батьків відповідальність за виховання дітей і за те, щоб вони вели життя згідно шаріатським приписам. В одному із хадісів Посланець Аллаха (с.а.с.) сказав:
مُرُوا أَوْلَادَكُمْ بِالصَّلَاةِ وَهُمْ أَبْنَاءُ سَبْعِ سِنِينَ، وَاضْرِبُوهُمْ عَلَيْهَا، وَهُمْ أَبْنَاءُ عَشْرٍ وَفَرِّقُوا بَيْنَهُمْ فِي الْمَضَاجِعِ
«Наказуйте своїм дітям робити молитву, коли їм виповниться сім років. Якщо к десяти рокам вони усе іще не моляться — карайте їх (м’яко), і розділіть їх постелі» (Абу Дауд).
Із хадісу видно, що Іслам дає батькам повноваження застосовувати покарання по відношенню до дитини, яка у віці десяти років не робить молитву. Проте той же Іслам не дає батькам повноваження відсікати руку, якщо дитина вкраде, або застосовувати страту, якщо вона скоїть вбивство.
Отож, повноваження на виконання покарань у межах системи «укубат» і на дії, які вимагають державної влади, належать халіфу — тобто голові держави, який прийшов до влади за допомогою легітимної згідно Шаріату процедурі присяги (байат). Посланець Аллаха (с.а.с.), отримавши владу від сподвижників під час Другої присяги в Акабі, в дійсності показав, як використовувати цю владу.
Окрім того, із сіри Посланця Аллаха (с.а.с.) видно, що отримані ним повноваження охоплювали не тільки застосування покарань — навпаки, вони поширювались на усі постанови Аллаха. Отож, в ісламському розумінні управління визначальну роль грає не окрема особистість чи група, а саме державна влада.
Як в епоху Посланця Аллаха (с.а.с.), такі у часи праведних халіфів у багатьох випадках злочинці, які скоїли злочини, що заслуговують встановленого Шаріатом покарання, доставлялись безпосереднього до голови держави — тобто до самої державної влади. Ці та подібні докази ясно показують: право на застосування не тільки покарання, але й усіх інших постанов Ісламу, а також на виконання дій, вимагаючих публічної влади, належить не спільнотам чи окремим групам, а халіфу, який отримав право управління від Умми за допомогою присяги, і державі Халіфат.
У цьому контексті Абу Дауд в своєму «Сунані» передає наступний випадок від Сафвана ібн Умайі:
كُنْتُ نَائِمًا فِي الْمَسْجِدِ عَلَى خَمِيصَةٍ لِي فَسُرِقَتْ، فَأَخَذْنَا السَّارِقَ، فَرَفَعْنَاهُ إِلَى رَسُولِ اللَّهِ صَلَّى اللَّهُ عَلَيْهِ وَسَلَّمَ، فَأَمَرَ بِقَطْعِ يَدِهِ فَقُلْتُ: يَا رَسُولَ اللَّهِ، قَدْ وَهَبْتُهَا لَهُ. فَقَالَ رَسُولُ اللَّهِ صَلَّى اللَّهُ عَلَيْهِ وَسَلَّمَ: فَهَلَّا قَبْلَ أَنْ تَأْتِيَنِي بِهِ؟
«Я спав у мечеті, укутавшись своїм плащем, і він вкрадений. Ми піймали крадія і привели його до Посланця Аллаха (с.а.с.). Він (с.а.с.) наказав відсікти йому руку. Я сказав: «О Посланець Аллаха! Я вже пробачив йому». Тоді Посланець Аллаха (с.а.с.) сказав: «Так чому ж ти не зробив цього до того, як привів його до мене?» (Абу Дауд, 4384).
Ця розповідь ясно показує, що ані окремі особи, ані групи не володіють повноваженням застосовувати встановленні покарання. Право виконання цих покарань належить виключно державній владі, легітимної з точки зору Шаріату.
На підґрунті усіх наведених доводів стає очевидно: у Ісламу є власний метод застосування, визначений шаріатськими текстами, і цим методом є Халіфат.
Підбиваючи підсумки: Халіфат — це незмінний шаріатський припис, ясно зафіксований у шаріатських доказах. В наші дні, особливо за активною роллю США і Великобританії, а також за участю місцевих акторів, ведеться масштабна кампанія проти Халіфату. Її основна ціль — спотворити суть поняття Халіфат і посіяти серед мусульман сумніви у його необхідності.
Проте усі ці зусилля приречені на поразку.
У цьому контексті особливо примітні слова засновника Хізб ут-Тахрір шейха Такиюддіна Набхані, нехай змилується над ним Аллах: «Ісламська держава — це не фантазія, не сон, не марення. Вона охоплювала історію людства протягом тринадцяти сторіч. Це — істина. Такою вона була у минулому, і незабаром знов стане такою, тому що причини її існування сильніше, аніж заперечення з боку паралізованого розуму чи сила, приготовлена для його знищення. Адже сьогодні просвічені розуми вже повні цим прагненням, тому що це — бажання та ідеал Ісламської Умми, яка жадає повернути собі велич Ісламу...».
Köklü Değişim Dergisi
Абдуллах Імамоглу