«Політичний Іслам» — одне із понять, за допомогою якого Захід прагне спотворити багатовікову просвітницько-правову спадщину мусульман. Причина спроб блокувати наші ідеї і концепції полягає, звичайно ж, в тому, що Іслам має політичну акиду (віровчення). Це пов’язано з тим, що дане віровчення фундаментально і всеохоплююче направляє життя усього світу. Ці нападки і боротьба обумовлені тим, що Захід розглядає Іслам як – ідеологічну силу, якій необхідно усіляко перешкоджати.
Оскільки ці інтелектуальні і концептуальні атаки торкнулись багатьох сфер, «джихадістські» групи так само опинились серйозно зачеплені. Як ми вже говорили, бажання жити по Ісламу завжди приводило мусульман до руху. Частиною цих рухів є і джихадістські групи. Незважаючи на те, що джихад не є способом громадських змін, ми спостерігаємо, що групи, які вважають озброєну боротьбу методом ісламських перетворень або ставлять собі на меті усування існуючих пригноблень шляхом озброєної боротьби, досягли значних успіхів на цьому поприщі. Проте, на жаль, ми не бачимо цього успіху на політичній арені в тій же мірі, що й на полі бою.
Протягом усієї історії мусульмани завжди перемагали на полях джихаду. Під стягом держави Халіфат ця чиста релігія поширювалась по світу за допомогою джихаду, який є методом поширення ісламської ідеології. У зв’язку з цим, в наших джерелах зберігаються знання про доброчесність джихаду, судова практика і фікх, присвячені питанню здійснення джихаду. Це свідчить про те, яке значення наша релігія надає джихаду, і про те, що він є засобом несення заклику світу.
Успіхи на полях битв, яких ми добивались учора, безперечно, у цілому досяжні і сьогодні. Інакше кажучи, ми, як мусульмани, і сьогодні здатні перемагати своїх ворогів на полі бою. Проте, в минулому, перемагаючи на полі бою, ми також могли добитись успіху за допомогою сили нашої політичної влади і реалізувати те, за що платили ціну наші мученики (шахіди) і ветерани (газі). Сьогодні, на жаль, справа обстоїть зовсім інакше: навіть перемагаючи на полі бою, за столом переговорів ми терпимо політичну поразку, і, незважаючи на численні жертви, можемо розгубити ці завоювання, піддаючись на хитрі виверти Заходу.
Треба знати, що перемога включає в себе дві нерозривні складові, які є стовпами джихаду:
Перша складова — це ведення джихаду з терпінням і стійкістю, як сказано в шаріатських текстах.
يَٰٓأَيُّهَا ٱلَّذِينَ ءَامَنُوٓاْ إِذَا لَقِيتُمُ ٱلَّذِينَ كَفَرُواْ زَحۡفٗا فَلَا تُوَلُّوهُمُ ٱلۡأَدۡبَارَ
«О, ті, які увірували! Коли ви зустрінетесь з невіруючими на полі битви, то не повертайтесь до них спиною» (8:15).
А також:
لاَ تَتَمَنَّوْا لِقَاءَ الْعَدُوِّ، فَإِذَا لَقِيتُمُوهُمْ فَاصْبِرُوا
«Не бажайте зустрічі з ворогами. Але якщо вже зустрінетесь з ними, проявляйте терпіння і стійкість в бою» (Бухари, «Джихад», 112; Муслім, «Джихад», 20). Подібні тексти, які ясно приписують цей стовп джихаду, що полягає в належному веденні війни і прояві стійкості, численні.
Друга складова — це політична позиція у відношенні реалізації цілі, заради якої ведеться джихад. Доказом того, що джихад не віддалений від політики, є висловлювання Посланця Аллаха (с.а.с.) про те, що:
الْحَرْبُ خِدْعَةٌ
«Війна — це обман» (Бухарі, «Джихад», 157; Муслім, «Джихад», 17; Абу Давуд, «Джихад», 92).
Одні із вказівок хадісу звучить наступним чином: «Через багато причин необхідно діяти, не розкриваючи істинних намірів. Це означає – використовуючи законні засоби для перемоги у війні, зберігати політичну пильність».
Словом,ціль, за яку ми боремось, не реалізується тільки натисканням на спусковий гачок. Досвід доводить, що ми втрачаємо військові досягнення за столами, вистеленими різними підступними схемами.
Окрім того, на просторах Ісламського світу було створено багато ісламських озброєних організацій, закликаних ліквідувати злодіяння, скоювані невірним Заходом. Хоча ці формування вважають, що існуюча негативна ситуація буде виправлена шляхом озброєної боротьби, можна сказати, що загальна мета їх створення — запобігання пригнобленню.
Ми також бачимо, що ці організації не розпадаються після досягнення своїх цілей, коли слабшають існуючі гоніння або виганяється ворог.
Щоб виграти війну за столом переговорів, яку не вдалось виграти на полі бою, Заходу вдалось переманити ці організації з театру військових дій на політичну сцену. Адже те, у що обійшлась Заходу війна, привело їх до більш дешевих і гарантованих рішень. Авантюра тих, хто закликає мусульман на полі бою для джихаду, а трохи згодом запрошує їх голосувати, щоб шляхом перемоги на виборах сформувати уряди, до яких повинні увійти засновані ними політичні партії, є хорошим досягненням для західного табору.
Однією із структур, скерованих з полів битв за політичний стіл, є організація «ХАМАС».
ХАМАС
Брудні ігри на палестинській землі ведуться вже давно. В 1948 році Захід створив на благословенній землі «Ізраїль», щоб розколоти єдність мусульман, примусити мусульманські країни вступити в серйозну антисемітську боротьбу і очистити західні держави від безсоромних євреїв. Проголошене утворення «Ізраїль» було створено після прозахідних правителів, які служили в ім’я ворогів в мусульманських країнах.
Проти цієї структури, створеної в результаті узурпації і окупації, на цих землях також виникло багато озброєних структур. Найбільш відомими із них є «Організація звільнення Палестини» (ОЗП) і ФАТХ. Захід, який створив окупаційне сіоністське утворення «Ізраїль», зумів, в межах проекту по стримуванню озброєних угрупувань (інакше кажучи, по оберненню в «поміркованих»), переконати їх в тому, що рішення проблеми не лежить через озброєну боротьбу і опір. Звичайно, це вдалось йому в результаті різних схем, вивертів і хитрощів, таких як 1-ша і 2-га Кемп-Девідські угоди, Мадридська мирна конференція, 1-ша і 2-а угоди в Осло та ін.
В 1982 році ОЗП, а потім організація ФАТХ склали зброю і почали політичну боротьбу після того, як Захід запропонував їм отримати право бути представниками регіону, склавши зброю і зайнявшись політикою.
Заснований пізніше ХАМАС розглядав джихад як дієвий інструмент рішення проблеми. Очевидно, що знання політики і пильність на даному етапі набагато важливіше, аніж використання зброї. Особливо це неминуче для організацій, які переслідують політичні цілі. На жаль, зміщення вісі, яке трапилось з попередниками, зачепило і ХАМАС. В ітозі, ХАМАС, який багаторазово вдавався до опору, був включений до політичної сфери під таким приводом, як – «палестинське примирення». На виборах 25 січня 2006 року ХАМАС отримав перемогу і переміг свого конкурента ФАТХ, який, як і ХАМАС, покинув опір і вийшов на політичну арену.
Після цього ХАМАС почав займатись не питанням окупації, а владою і опозицією. І, подібно іншим державам в мусульманських країнах, вони роками намагались «самостійно» приймати рішення на тому невеликому клаптику землі, на якому були приречені жити. Дійшло до того, що вони відмовились від джихаду і включились в урядову гонку з ФАТХом, який вів політичну діяльність так, як того хотів Захід. Рух ФАТХ і ХАМАС навіть сформували примирливий уряд1.
Після приходу ХАМАСу в політику заклики до опору припинились. Цей рух не займався нічим, окрім щорічної організації демонстрацій. В результаті цих кроків «Ізраїль» відчув себе у безпеці, і з того часу продовжив свою окупацію і атаки з іще більшим розмахом. Адже у сіоністів віднині не було турбот і головного болю. Раніше наражаючись на серйозні репресії, тепер колишні джихадістські організації тільки і робили, що звертались до світу і ООН з проханням вирішити проблему. До цієї жахливої картини додалось визнання ХАМАСом кордонів 1967 року і заява про те, що справа не в євреях, а в сіонізмі.2
Заява,зроблена прем’єр-міністром уряду ХАМАС Ісмаілом Ханією по завершенню строку своїх повноважень, важлива з точки зору виявлення того, наскільки вони розчинились в системі. Заява звучить наступним чином: «ХАМАС уходить із уряду, але не із країни. ХАМАС буде продовжувати служити палестинському народу. Я приношу вибачення палестинському народу за будь-які проступки, скоєні через вину адміністрації»3.
Поки Захід любується своїм успішним проектом, ми, мусульмани, спостерігаємо за ХАМАСом, який, незважаючи на серйозні поради і нагадування, відмовився від боротьби і прийняв принцип національної держави, не пройшовши політичний тест в рамках ісламської боротьби.
У той час як Захід майстерно приборкував формування, об’єднані ісламськими почуттями і відхиляв їх від цілі, «Ізраїль» з кожним днем продовжував зміцнювати своє існування у якості визнаної у світі держави зі столицею в Єрусалимі. Те, що опір став поміркованим і розчинився на політичній арені, не принесло мусульманам ніякої користі. Щорічні демонстрації давали людям лише оманливе почуття захоплення і переконання, що там ведеться справжня боротьба.
Чечня
Чечня розташована в регіоні, де джихад продовжувався протягом тривалого часу і в якому Іслам поширився на дуже ранньому етапі, так само важливий, з точки зору об’єктивації нашої теми. Згадування про чеченський джихад, де було принесено багато жертв, — це мова про регіон, яким Захід політично зловживав і робить на ньому брудні розрахунки.
Чеченський джихад, який є одним із важливих символів стійкості на джихадістському полі, продовжувався від царської Росії до епохи комуністичної Росії, і знов до початку 2000-х років після розвалу Радянського Союзу. Мільйони мусульман загинули, сотні тисяч людей були вигнані і піддались усіляким можливим жорстокостям з боку невірних.
Проте джихадістська діяльність тут приноситься в жертву балансу сил між США і Росією, або, інакше кажучи, обміну інтересами. Найголовніша помилка полягає в тому, що замість встановлення ісламського правління в результаті джихаду, тут відбувається боротьба за незалежність з точки зору національної держави. І так, розуміння «національної держави» і боротьба на її визнання прищеплюється Заходом. Це саме ті аспекти вчення Заходу, які проникли в нас.
Країни світу не визнали Чечню, яка припустилась серйозної політичної помилки. Фактично, війна була залишена напризволяще Росії у питанні визнання або невизнання незалежності, і не могла іти самостійним курсом.
Основи для цього Росія вже заклала разом з США. Адже російсько-американський торг полягав в наступному: якщо Росія уступить вимогам США, то США будуть мовчати про російські масові вбивства і узаконять їх під назвою «ліквідація тероризму». Якщо Росія не піде на поступки США, то вони негайно представлять події в Чечні як «порушення прав людини» і піднімуть питання про «самовизначення» («self determinasyon»), тобто «право народу визначати своє майбутнє». Вони також внесли б це питання на порядок денний міждержавних зустрічей і спробували б підштовхнути Росію до своїх вимог.4 В іншому випадку, ані Сполученим Штатам Америки, ані європейським країнам не було б діла до кровопролиття мусульман. Саме ці пропозиції були у той час скеровані у якості доброї поради і наставляння з боку щирих мусульман чеченському джихаду, але, на жаль, чеченські мусульмани потрапили в розставлену Заходом пастку, оскільки ці поради не були осмислені на політичному рівні.
У той час як успіхи на полі бою були затьмарені боротьбою за незалежну національну державу, Дудаєв, як голова держави, вступив в дуже серйозну боротьбу з Росією. Росія, яка сформувала під час війни кадри для служби собі, зміцнювала і підтримувала близькість родини Кадирових. В результаті другого вторгнення Росії до Чечні в 1999 році, до влади прийшов Ахмат Кадиров. А услід за ним до влади прийшов його син Рамзан Кадиров. Рамзан Кадиров досі виконує обов’язки голови Чечні – як вірний слуга Росії.
Джихад — це благородна справа, гідне честі і слави. Проте не кожен благородний вчинок сам по собі приносить успіх. Відсутність політичного мислення і цілі, які витікають із вчинків, далекі від істинного методу, призводять до того, що досягнення уходить на другий план. Чечня предстає перед нами як важливий приклад і наставляння, з точки зору політичних втрат успіху джихаду.
Афганістан
Афганістан — іще одна країна, де джихад продовжується вже довгий час, а США залишаються безпорадними. При адміністрації Буша-молодшого Америка об’явила війну Афганістану наприкінці 2001 року під приводом помсти за теракти 11 вересня. Цей тривалий військовий рух, особливо поразка США в Іраку, підйом Китаю і деякі політичні зміни на Близькому і Дальньому Сході не давали США спокою. Кабульський уряд, який також орієнтувався на США, не зміг ані проявити себе у цій війні, ані перешкодити поширенню талібів по усій країні.
Окрім того, США понесли серйозні втрати і опинились не в змозі вести процес військовим шляхом. Війна обійшлась США в 2,3 трильйони доларів, і ця цифра росла з кожним днем. Знов же, по стану на 2017 рік, присутність у цілому 10 тисяч американських солдатів при 3 тисячах підтримки НАТО і 20 тисяч приватних найманців не впливало на хід війни. Усе це вимагало від США якимось чином направити дану поразку у зручне русло. Адже інших варіантів у США в Афганістані не залишалось.
Усе це привело до того, що США, підключивши частину своїх слуг, вирішили почати переговори з талібами. Звичайно, основи цього рішення лежали на столі як варіант іще з початку 2010-х років. Перші переговори в 2014 році завершились обміном полоненими. Полоненими виявились високопосадові командири «Талібану». У 2018 році Пакистан звільнив іще одного високопосадового командира «Талібану» Барадара, після 8 років перебування останнього в полоні. Усі ці переговори з США досягли апогею 29 лютого 2020 року в Досі. Звичайно, ці переговори мають серйозні наслідки. Але треба добре розуміти, що така угода дуже небезпечна, навіть незважаючи на контроль над 85% території країни і поразку США в Афганістані. Тому що США ніколи не бажають блага мусульманам. І ті держави, які виступають посередниками в цих переговорах, прямо чи косвенно служать інтересам США. Це політично найабсурдніше рішення — вигнати свого ворога як переможця у війні, яку ти вже виграв. І знов же, це не повністю компенсує сплачену ціну. Тому що США зображають у світових ЗМІ програну війну як успіх: «Ми досягли своїх цілей, мінімізували тероризм і тепер уходимо». Це відбувається тому, що, навіть зазнавши поразки, вони зуміли замаскувати свою слабкість, прикинувшись переможцями в цій трясовині. І, на жаль, Америка робить це в результаті джихаду.
Знов же, немає сенсу сідати за стіл переговорів з США у війні, яку ми виграли. Тому що гідний не чекає слабкого. Завдяки такій угоді США досягли багатьох успіхів на усіх континентах. Якщо проаналізувати текст угоди, то можна побачити, що в ній є низка статей, які не завдають збитку глобальній системі експлуатації і передбачають обмеження діяльності деяких джихадістських угрупувань.
США чудово розуміють, що їх поразка і створення мусульманами з їх абсолютною волею держави Халіфат змінить усі баланси. Замість держави Халіфат, в істинному змісті цього слова, США набагато вигідніше мати державу, яка управлятиметься мусульманами. Навіть якщо в ній діють деякі принципи Шаріату, якщо вона будується з розумінням національної держави, в її політику Америка час від часу зможе втручатись. На жаль, з початку 2010-х років ми спостерігаємо на прикладі Афганістану, що цей проект, який завжди був живий і міг бути втрачений, ожив саме в такому виді.
Це політичне приголомшення успіхів джихадістів показує, що ми, мусульмани, які є абсолютними переможцями на полі бою, не володіємо такою ж здатністю на політичній арені. Варто нагадати, що ніхто не може недооцінювати гідність і нагороду кожного джихаду і кожної боротьби, яка проводиться зі щирістю.
Стало очевидним, що мусульмани повинні бути належним чином підготовлені до мирського життя і будувати свою організацію на істинних політичних концепціях. Адже протягом усієї історії Ісламська Умма, яка вигравала війни, завойовувала країни і йшла від перемоги до перемоги, могла це робити, маючи політичний авторитет. Відсутність авторитету, а точніше, політична слабкість, прирекла нас на підкорення невірному Заходу, в безжальних руках якого «поміркованість» мусульман, тобто їх відстороненість від політичних думок і цілей, стала сучасною зброєю. В якій би області ми не знаходились, будь-яке формування, ізольовані від політичної думки, потрапляє в панування капіталістичних колоніальних держав, які визначають світову політику. Від цієї ситуації нас може врятувати тільки інтелектуально-політична діяльність, яка озброєна істинними ісламськими ідеями і ведеться з метою відновлення ісламського образу життя. Те, що робив Посланець Аллаха (с.а.с.) учора, є керівництвом до дії для нас сьогодні.
Ми повинні знати, що усі помірковані і збочені проекти, особливо «поміркований Іслам», які вони насильно насаджують в нашому інтелектуальному світі і самі ж заповнюють, — це отруйні хитрощі Заходу, і що вони ніколи не побажають добра мусульманам. Усі їх рішення у відношенні нас – недійсні, і не мають для нас ніякої цінності.
Яшар Самі Тархан