З точки зору тих, хто абсолютизує існування окупаційного «Ізраїля», теорія про те, що конфлікти припиняться і регіональний мир буде досягнутий, якщо палестинському народу буде надана держава, в якій вони зможуть жити поруч з євреями, обговорюється зі зверхнього і далекого від політичної реальності погляду. Інакше кажучи, колонізаторські США, які є архітектором плану рішення «дві держави для двох народів», хочуть, щоб світова спільнота, особливо Ісламська Умма, дивилась на проблему зверхньо.
В даній статті ми спробуємо розглянути історичний процес, мотивацію, цілі і застосовність плану рішення «дві держави для двох народів», який визнаний май же усім світом і на який охоче посилаються адміністрації мусульманських країн. Для більш глибокого розуміння цієї проблеми доцільно здійснити невеликий екскурс в політичну історію Палестини з акцентом на взаємозв’язок між минулим і майбутнім.
Палестинське питання як міждержавна проблема почало формуватись у минулому сторіччі під час правління османського халіфа Абдульхамід-хана. В той період єврейські політичні лідери прагнули зміцнити свої позиції в Палестині, прив’язуючись до західних держав, особливо до Великобританії. З метою реалізації своїх планів вони намагались скористатись фінансовими труднощами Османського Халіфату. В 1901 році Теодор Герцль, один із єврейських діячів того часу, запропонував значну суму грошей державній казні Османів, сподіваючись таким чином добитись своїх цілей. Проте халіф Абдульхамід-хан відмовився від цієї пропозиції, заявивши, що Палестина є власністю Умми, і він не уступить ані п’яді її землі.
Британська окупація і єврейська імміграція
Після скинення халіфа Абдульхамід-хана в результаті дій руху «Єднання і прогрес», в 1917 році Палестина опинилась під британською окупацією. В тому ж році була підписана так звана «Декларація Бальфура», названа так на честь міністра іноземних справ Великобританії. В цій декларації британський уряд зобов’язався сприяти створенню єврейської держави в Палестині. Мотиви, які примусили британців просувати єврейську державу на священній для мусульман землі, зокрема описані словами Герцога, нинішнього президента сіоністського утворення, який, виправдовуючи дії в Газі, заявив: «Ми б’ємось, щоб захистити західну цивілізацію. Якщо ми програємо, це буде означати кінець для Заходу»1. Інакше кажучи, «ми існуємо заради Заходу», або «ми є інструментом Заходу в його конфлікті з Ісламом».
Після завершення Першої світової війни і визнання Османського Халіфату переможеним держави-переможці в 1922 році заснували Лігу Націй з метою запровадження британської «мандатної адміністрації» в Палестині для виконання «обіцянки Бальфура», даного Великобританією євреям.
Незабаром Британія почала вживати кроки для забезпечення імміграції євреїв із різних частин світу до Палестини; вона навчала їх, озброювала їх і дозволяла їм набувати землю в цьому регіоні за допомогою прийнятих законів. В ході цього процесу палестинські мусульмани, особливо під керівництвом Ізз ад-Діна аль-Кассама, героїчно вели джихад проти британської влади, прагнучи повернути свої землі. Конфлікти і зіткнення між євреями і мусульманами продовжували загострюватись.
Тим часом, з прийняттям «доктрини Монро», представленої 2 грудня 1823 року тодішнім президентом США Джеймсом Монро, Сполучені Штати проголосили свої наміри не допускати втручання європейських держав у справи американських держав. Ця доктрина лягла в основу зовнішньої політики США у відношенні Латинської Америки і встановила принцип, згідно якому будь-які спроби європейських країн колонізувати або втрутитись у справи американського континенту розглядались як акт агресії. Усвідомивши, що європейські держави вичерпали свій економічний і військовий потенціал в ході внутрішніх конфліктів, США відхилились від 100-річної політики нейтралітету і вступили до Другої світової війни у ролі «рятівника». По завершенню війни Сполучені Штати утвердились як одна із двох наддержав поряд з Радянським Союзом і зіграли провідну роль у створенні нової міжнародної системи, включаючи заснування Організації Об’єднаних Націй. Глобальний вплив Великобританії істотно зменшився, уступивши місце новій геополітичній реальності післявоєнного світу.
Рішення США «дві держави для двох народів» — план розмежування
К 1947 року Великобританія вже не могла управляти Палестиною. У зв’язку з цим, для звільнення від відповідальності в цьому регіоні, Англія у квітні передала питання на розгляд Організації Об’єднаних Націй. 15 травня було прийнято рішення про створення Спеціального комітету ООН по Палестині (UNSCOP), який складався із 11 членів, з зобов’язанням надати звіт не пізніше 1 вересня 1947 року.
У червні і липні Комітет провів низку засідань в Палестині, Єгипті, Іраку, Лівані, Саудівській Аравії та Сирії. По завершенню цих зустрічей — 1 вересня — він надав свою доповідь Генеральному секретарю Організації Об’єднаних Націй. Доповідь Комісії включала два плани: перший — «план більшості», схвалений більшістю членів комісії, який припускав розділення регіону на три частини; другий — «план меншості», запропонований іншими учасниками, який передбачав створення федеративної держави.
План меншості, запропонований британцями, припускав створення «єдиної держави», в якій араби і євреї могли б співіснувати на демократичній основі за зразком Лівану. В цьому випадку управління усією Палестиною в значній мірі належало б євреям, проте деякі мусульманські і християнські міністри так само могли б брати участь в адмініструванні державою. Очікувалось, що така держава, фактично управляєма євреями, зможе отримати визнання в регіоні.
З іншого боку, план більшості, розроблений за ініціативою США, передбачав «створення арабської і єврейської держав» шляхом розділення регіону згідно з демографічними даними, тобто по регіонам, де євреї і араби складали більшість. США, як і Великобританія, прагнули до створення «Ізраїля» у якості інструмента для реалізації своїх інтересів в регіоні. Проте, на відміну від Великобританії, США підкреслювали необхідність надання арабам і палестинцям окремої держави. Таким чином, в обмін на недосяжну символічну державу була досягнута стабільність, заснована на конфлікті, що допомогло б легітимізувати єврейське утворення в регіоні.
25 листопада 1947 року спеціальний Комітет, створений при ООН, утвердив план більшості. Згідно цьому плану, арабська держава повинна була включати узбережну полосу Гази і Рафаха, Галілею, Наблус, Хеврон (Ель-Халіль) і околиці Бєер-Шеви. У той же час єврейська держава повинна була отримати узбережну зону навколо Тель-Авіва і Хайфи, а також райони Наджафа, Йізрєеля і долини Хуле.
В третій частині плану місто Єрусалим було визнано «Corpus Separatum» (окремим тілом), оскільки воно мало священне значення для трьох релігій. Єрусалим повинен був управлятись ООН на основі цього статусу. Згідно плану, 55% палестинської території відводилось євреям, а 45% — арабам2.
План розділу Палестини, запропонований ООН, був проголосований 29 листопада 1947 року на Генеральній Асамблеї ООН. План був схвалений з результатами: 33 голоси «за», 13 «проти» і 10 «утримались». Сполучені Штати, Радянський Союз і Франція проголосували за розділ, у той час як Великобританія вирішила утриматись. Туреччина, яка тоді перебувала під управлінням проанглійської «Республіканської народної партії»3 і в союзі з арабськими державами, так само проголосувала проти цього плану. Єврейські організації, які з того часу виступали проти інтернаціоналізації Єрусалиму, усе ж таки погодились прийняти план, незважаючи на свої заперечення по цьому питанню.
Проте план не був реалізований. У травні Великобританія об’явила про виведення усіх своїх військ із Палестини. За день до завершення виведення, 14 травня 1948 року, Єврейська національна рада проголосила створення держави «Ізраїль». Найбільші держави того часу — США, Великобританія, Франція і Радянський Союз — швидко визнали нову єврейську «державу».
Встановивши єврейське утворення, США, Британія та інші невірні держави досягли наступних цілей:
1. Вони розташували іноземний елемент серед мусульман регіону, щоб завадити їх зустрічам і віддалити їх від єдності.
2. Регіон був занурений в антисемітські конфлікти, що відволікло увагу від актуальної загрози з боку невірного Заходу, який знищив Халіфат. До утворення єврейської «держави» на цих землях основним протистояння був конфлікт між мусульманами і невірним Заходом. Проте з окупацією Палестини боротьба з загарбниками вийшла на перший план, у той час як протистояння тим, хто створив цю ситуацію, стало значно слабше.
3. Вони «звільнились» від єврейської проблеми в своїх країнах, адже євреї, де б вони не знаходились, відомі своєю схильністю до руйнівних дій.
Арабсько-«ізраїльські» війни
Об’явлення про створення окупаційної єврейської держави викликало початок війни з боку арабських країн проти «Ізраїля». Проте ця війна, розв’язана арабськими режимами, які зрадили Іслам і мусульман, не була скерована на порятунок священної палестинської землі; вона була капітулянтською війною, задуманою з метою надати євреям «непереможність» за вказівкою колоніальних хазяїв. В результаті першої війни, початої Лігою арабських держав в 1948 році, єврейське утворення збільшилось з 56% палестинської території, отриманої за Планом розділу 1947 року, до 78%.
За цією війною послідувала війна 1967 року, також відома як «Шестиденна війна». Наприкінці війни «Ізраїль» збільшив свої окуповані території в чотири рази, віднявши у Єгипту Синайський півострів, у Сирії — Голанські висоти, а у Палестини — сектор Газа і Західний берег річки Йордан.
В 1973 році між Єгиптом і Сирією, з одного боку, та «Ізраїлем» — з іншого, спалахнула Жовтнева війна4, організована Сполученими Штатами для примирення «Ізраїля» і Єгипту, який вони вважали «воротами на Близький Схід». Після війни, 17 вересня 1978 року, між Єгиптом та «Ізраїлем» під наглядом США була підписана Кемп-Девідська угода. Згідно угоди, «Ізраїль» звільнив Синайський півострів на користь Єгипту, проте він був демілітаризований, і на його території були розташовані «Багатонаціональні сили і спостерігачі» (MFO). Таким чином, південному кордону «Ізраїля» була забезпечена безпека. Після цієї війни в 1974 році війська «Міжнародних миротворчих сил» були розташовані на Голанських висотах в Сирії, а після війни 2006 року з «Хізбаллою» — на кордоні з Ліваном для захисту кордонів євреїв.
В 1982 році «Ізраїль» за вказівкою США вдерся до Лівану, що призвело до вимушеної втечі Ясіра Арафата до Тунісу. Перед його втечею делегація Конгресу США відвідала Ліван і отримала від Арафата обіцянку визнати єврейське утворення. Ця мить стала поворотною для реалізації цілі США по визнанню єврейського утворення в межах палестинського опору на основі рішення «дві держави для двох народів».
Визнання Арафатом «Ізраїля»
В 1988 році на Палестинському патріотичному конгресі в Алжирі Арафат заявив, що він відмовляється від ідеї створення єдиної держави на палестинській території і хоче створити палестинську державу в кордонах 1967 року». Аналогічно Йорданія, яка була створена Великобританією, що відокремила її від Палестини в період окупації, так само заявила про свою готовність «прийняти створення палестинської держави на Західному Березі», тим самим була підтверджена адміністративна і юридична роздільність Західного Берега і Йорданії. Великобританія і більшість арабських країн, які перебували під її впливом, так само погодились з планом США по рішенню двох держав.
Через три роки, в 1991 році, США організували «Мадридську мирну конференцію», яка ґрунтувалась на концепції рішення «дві держави для двох народів». В результаті триваючих переговорів 20 серпня 1993 року була досягнула угода між єврейським утворенням і «Організацією звільнення Палестини» (ОЗП) в Норвегії, у місті Осло. Потім ця угода буда офіційно підписана Ясіром Арафатом, президентом «ОЗП», і прем’єр-міністром «Ізраїля» Іцхаком Рабіном на публічній церемонії в Вашингтоні 13 вересня 1993 року. Текст угоди передбачав п’ятирічний перехідний період, починаючи з виведення «ізраїльських» військ із сектора Газа та Єрихону. Окрім того, була досягнута угода про часткову передачу управління на Західному Березі і в секторі Газа палестинцям5.
В ітозі після 40 років боротьби і інтриг США змогли добитись визнання як «Організацією звільнення Палестини», так і регіональних держав і міжнародної спільноти так званого «плану про дві держави», який був задуманий для інтеграції єврейського утворення до регіону. Проте суть проблеми полягала зовсім не в наданні палестинцям власної держави. Згадування про існування палестинської держави на прикладі Західного Берега може пояснюватись не тільки глибоким невіглаством, але й цілеспрямованою зрадою. Фактично, за усі минулі війни і переговори євреї лише збільшили рівень окупації і репресій. Сьогодні, згідно плану двох держав, євреї побудували тисячі нових поселень на Західному Березі річки Йордан та в інших містах, які вважаються територією Палестинської держави. Біля 1 мільйона окупантів-євреїв поселились в цих районах таким чином, що їх неможливо буде вигнати без серйозного конфлікту. З кожними разом, коли євреї добивались поступок, вони ставали усе більше безрозсудними. Тепер залишається лише дочекатись миті, коли інші палестинські групи опору визнають єврейське утворення під приводом рішення «дві держави для двох народів», що, як вважається, відбудеться з часом...
Процес нормалізації, «Наводнення аль-Акс» та ісламське рішення
Найголовнішою причиною успіху великої змови проти благословенної землі Палестини на тлі тисяч масових вбивств і окупацій, безперечно, є віроломство режимів в мусульманських країнах. Вони, як і єврейське утворення, стали добровільним інструментом невірного Заходу у його війні з Ісламом. Коли Захід був у лиху, коли євреї були у лиху, коли Умма повставала, вони приходили на допомогу пригноблювачам. Вони так само зіграли провідну роль в прийнятті рішення про дві держави. Туреччина, зокрема, довгий час працювала над тим, щоб переконати «ХАМАС», ісламістську організацію опору, прийняти цей план.
16 лютого 2006 року, коли Туреччина намагалась переконати «ХАМАС» роззброїтись і визнати «Ізраїль», президент Гюль заявив: «Після перемоги на виборах в 2006 році лідери «ХАМАС» відвідали Туреччину. Ми сказали їм, що їм слід поводити себе демократично і припинити обстріли «Ізраїля». Ми підкреслили, що вони повинні заявити США і європейцям про готовність жити поруч з «Ізраїлем» у якості палестинської держави»6.
29 квітня 2014 року були вжиті спроби об’єднати «ХАМАС» і ісламські групи, які чинять опір, під керівництвом «ОЗП» — що так само є американським планом7.
І як переломний момент, лідер «ХАМАС» Халед Машаль 2 травня 2017 року заявив, що вони «приймуть палестинську державу в межах кордонів 1967 року»8.
За цими подіями послідували переговори Туреччини з «Ізраїлем» щодо «нормалізації відносин», аж до взаємного призначення послів. Незадовго до початку операції «Наводнення аль-Акси» президент «Ізраїля» Іцхак Герцог був прийнятий в ангарському районі Бештепе. 20 вересня 2023 року президент Ердоган зустрівся з Нетаньяху віч-на-віч в Турецькому домі9 в Нью-Йорку, де вони дійшли до єдиної думки щодо необхідності підвищення рівня відносин. Навіть мати місце жарти щодо однакових краваток10. До цих ініціатив Туреччини, крім Єгипту і Йорданії, угоди про «нормалізацію» з єврейською «державою» підписали Об’єднані Арабські Емірати (ОАЕ), Бахрейн, Судан і Марокко. Саудівська Аравія ж, у свою чергу, готувалась до останніх етапів нормалізації.
Проте операція «Наводнення аль-Акси» зірвала усі ці плани. Бригади «ХАМАС» імені Ізз ад-Діна аль-Кассама організували шокуючу операцію проти євреїв і знов змінили баланс. Якщо б не зрадництво арабських режимів, Ірану і Туреччини по відношенню до Гази, перевірення «Наводнення Аль-Акси» в «Наводнення Умми» і знищення єврейського утворення стали б неминучими.
Проте США і Європа стали для євреїв рятувальним кругом, надаючи їм усіляку можливу підтримку. Така само Організація ісламської співпраці через 6 тижнів після операції «Наводнення Аль-Акси» на саміті в Ер-Ріяді прийняла рішення, згідно якому «єдиним представником народу Гази буде адміністрація Махмуда Аббаса», і додала це в результати засідання. Таким чином, вони дали зрозуміти «ХАМАС» і палестинським мусульманам, що вони залишаються одні, що вони повинні відмовитись від джихаду, здатись і слідувати лінії «ФАТХ». Потім в трикутнику Доха-Каїр-Анкара вони спричиняли на «ХАМАС» тиск за тиском, вимагаючи звільнити захоплених ним єврейських окупантів, і, нарешті, міністр іноземних справ Туреччини Хакан Фидан заявив: «Після створення палестинської держави офіційні особи «ХАМАС» передали мені, що у «ХАМАС» не буде необхідності мати озброєне крило»11.
Безперечно, наступний процес продовжиться у виді тиску з боку Туреччини та інших країн регіону на сили «ХАМАС», які «повинні скласти зброю, щоб покласти край геноциду в Газі». Вони будуть робити це, пропонуючи створити штучну палестинську державу в кордонах 1967 року. Фактично, президент Ердоган подякував «ХАМАСу» за прийняття останньої пропозиції щодо припинення вогню, представленого США, «Ізраїлем» і Єгиптом 6 травня 2024 року, заявивши, що «ХАМАС» зробив це з урахуванням пропозицій Туреччини.
Основною причиною усіх подій, пов’язаних зі створенням «єврейської держави», є зусилля США підкорити палестинський опір через план «Дві держави для двох народів». Вони намагаються переконати палестинців і мусульман визнати єврейське утворення в обмін на штучну палестинську державу, яка не буде мати ані армії чи реальних суверенних прав. Це буде схоже на зрадницький режим Махмуда Аббаса, де, по суті, буде запропоновано лише символічне визнання.
Таким чином, план «Дві держави для двох народів» — це зрадницький підхід, який не має ані реальності, ані здійснюваності. Те, що обіцяється Палестині, не представляє собою справжньої держави; будь то в кордонах 1948 року або зі східним Єрусалимом у якості столиці на основі кордонів 1967 року, це лише договір про капітуляцію і приниження. Протягом 76 році ці обіцянки не були виконані через цю причину. США активно представляють цей план на різних форумах, щоб створити видимість існуючого рішення проблеми, а також використати його як інструмент маніпуляції для мусульманських народів, дозволяючи лідерам мусульманських країн говорити про це рішення і уникати реальних дій.
На завершення слід зазначити необхідність того, щоб палестинський народ, озброєні групи і усі мусульмани залишались пильними у відношенні цього плану, категорично відкидали його і боролись за його руйнування. Палестина — священна ісламська земля, кожен дюйм який вимагає захисту. Шлях до звільненню Палестини і мечеті аль-Акса не лежить через створення картонної і штучної держави під єврейським контролем. Ісламське рішення для Палестини ґрунтується на вказівках Ісламу відносно окупованої землі. Воно полягає в тому, щоб боротись з окупантами і задіяти армії мусульман для витіснення євреїв із благословенної землі. Довгостроковим і ґрунтовним рішенням буде створення Праведного Халіфату, щоб захищати благословенні землі аль-Ісра і аль-Міраджу за допомогою його міці. З дозволу Аллаха, ці дні не за горами.
Посланець Аллаха (с.а.с.) сказав:
لَا تَقُومُ السَّاعَةُ حَتَّى يُقَاتِلَ الْمُسْلِمُونَ الْيَهُودَ فَيَقْتُلُهُمْ الْمُسْلِمُونَ حَتَّى يَخْتَبِئَ الْيَهُودِيُّ مِنْ وَرَاءِ الْحَجَرِ وَالشَّجَرِ فَيَقُولُ الْحَجَرُ أَوِ الشَّجَرُ يَا مُسْلِمُ يَا عَبْدَ اللَّهِ هَذَا يَهُودِيٌّ خَلْفِي فَتَعَالَ فَاقْتُلْهُ إِلَّا الْغَرْقَدَ فَإِنَّهُ مِنْ شَجَرِ الْيَهُودِ
«Не наступить Судний день, поки мусульмани не битимуться з іудеями, і мусульмани будуть вбивати їх. Іудей буде ховатись за каменем і деревом, але камінь чи дерево будуть говорити: «О мусульманин! О раб Аллаха! Цей іудей — за мною, підійди і вбий його!», — окрім дерева аль-Гаркад, оскільки воно — дерево іудеїв»12.
Мухаммед Емін Йилдирим
1 «Президент «Ізраїля» Герцог: «Ми боремось за порятунок західної цивілізації», «Mepanews».
2 «Плани по розділенню Палестини».
3 «Республіканська народна партія» (тур. Cumhuriyet Halk Partisi) — найстаріша політична партія Турецької Республіки, займає лівоцентристські і кемалістські позиції. Використовується абревіатура «НРП» (CHP). Шість стріл на партійній емблемі символізують основоположні принципи кемалізму: республіканізм, націоналізм, етатизм, популізм (народність), лаїцизм (секулярність) і революційність.
4 Війна Судного дня (також Жовтнева війна, «Арабсько-«ізраїльська» війна 1973 року») — військовий конфлікт між коаліцією арабських держав, з одного боку, та «Ізраїлем» — з іншого боку, який відбувся з 6 по 25 жовтня 1973 року. Передумовами конфлікту стало бажання Єгипту і Сирії повернути території, втрачені під час Шестиденної війни.
5 «Угода «Осло I» , «Википедія».
6 «Ми — перша ціль в ядерній загрозі», «sabah.com.tr».
7 «Запис з Керрі просочився», «sozcu.com.tr».
8 «ХАМАС готується визнати «Ізраїль»?», «artigercek.com».
9 Тюркеві (тур. Türkevi — тюркський/турецький дім; англ. Turkish House) —36-повреховий хмарочос, розташований в Манхеттені, історичному Нью-Йорка, Сполучені Штати Америки. Генеральне консульство і постійне представництво при ООН Турецької Республіки знаходяться в будівлі, яка належить Турецькій Республіці.
10 Обидва лідери були в червоних краватках. Нетаньяху сказав Ердогану: «Мені подобається ваша краватка». У відповідь на комплімент Ердоган посміхнувся і відповів: «Наші сорочки і краватки — однакові». На це Нетаньяху сказав: «Схожість в наших краватках — це показник розвитку двобічних відносин». В англійській мові слово «tie» означає як «краватка», так і «двобічні відносини».
11 «Важливий крок до миру з боку «ХАМАС»! Президент Ердоган зустірівся з Ханією», «CNN Türk».
12 Муслим, «Сахих», «Фитан» (Книга испытаний), 82.