В політичному змісті це повстання проти авторитарних режимів, деспотичних диктаторів і жорстоких правителів, а також прагнення до зміни самого режиму.
В соціальному контексті революція визначається як «народний рух», який виражає громадські зміни і трансформації.
В ідеологічному змісті революція охоплює не тільки фізичні і політичні зміни, але і глибоку внутрішню трансформацію: зміну мислення, зміну свідомості, перебудову світогляду.
Найважливішим висловлюванням у цій статті, присвяченої темі «Шлях від революції до державного управління: майбутнє Сирії», безумовно, є гасло: «Народ хоче скинення режиму».
Це не просто фраза із 25 букв, яка прикрашає стіни сирійських вулиць. Навпаки, вона виражає соціальний, політичний і ідеологічний бунт, який містить ідеї більш глибокі, аніж багато томів книг, і зачіпає питання важливіші, аніж години найзмістовніших дискусій.
Цим повстанням рухала не тільки атмосфера страху і тривоги, яку нав’язав народу сирійський режим «Баас». В його основі лежала думка, переконання та ідея.
Зазвичай в країнах Африки, Південної Америки і навіть розвинутих регіонах Європи народні повстання проти авторитарних і диктаторських режимів завершуються зміною окремих лідерів. Проте у мусульманських країнах усе відбувається інакше. Так було і у Сирії.
Рівно через сім місяців після початку мирних демонстрацій, 15 березня, Бурхан Гальюн в інтерв’ю телеканалу «Аль-Джазіра» сказав: «Головна проблема Сирії у тому, що народ не згодний ані на що, окрім ісламського правління».
Бурхан Гальюн був першим головою «Сирійської національної ради» — опозиційного руху, створеного у серпні 2011 року у Туреччині за сприянням США з метою сформувати новий уряд після уходу Асада.
Вже однієї цієї заяви досить, щоб зрозуміти: справа була не просто у скиненні Башара Асада, який представляв баасістський режим.
Усі усвідомили, що мирні протести переросли в революцію, націлену на скинення режиму. Адже як сказав Бурхан Гальюн, народ Сирії вимагав не просто уходу Асада і приходу нового керівника на його місце.
Виходячи із цього, можна стверджувати: фраза «Народ хоче скинення режиму» — це не вираження демократичної волі. У межах демократії народ може вимагати зміни влади, партій чи конкретних правителів. Революція ж вимагає не зміни облич, а усунення і заміни усієї системи.
Революція — це явище набагато більш глибше, вражаюче, руйнівне і у той же час перетворююче. Вираз «Народ хоче скинення режиму» означає не тільки прагнення зруйнувати старе, але й готовність встановити на його місці дещо нове — інший порядок, інший режим.
Але як вийшло, що напис, зроблений дітьми із Дера на шкільній стіні — «Твоя черга, докторе», — а потім тортури, які відбулись згодом, яким їх піддав голова політбюро регіону Атіф Наджиб і співробітники мухабарату, і ганьба, як обрушилась на їх родини — як усе це переросло у масштабну соціальну і політичну революцію під гаслом: «Народ хоче скинення режиму»?
Хто після Тунісу, Єгипту, Ємену і Лівії закликав сирійців вийти на вулиці зі словами «Прийшов час повстання!»? Як сирійський народ сприйняв цей заклик? І чи знав він взагалі, чого саме він хоче — у країні, де усе просякнуто мухабаратом?
Відповідь на ці питання можна знайти у заяві, зробленої головою Центрального інформаційного офісу Хізб ут-Тахрір 11 березня 2011 року — за чотири дні до початку перших демонстрацій у Сирії — в інтерв’ю телеканалу «Press TV»: «Ми, Хізб ут-Тахрір, об’являємо 15 березня Днем пробудження — щоб розбудити народ Сирії. Ми переконані, що час прийшов. Це початок, від якого немає шляху назад».
Згодом після початку протестів сирійський державний телеканал передав наступну новину: «За даними розвідки, за тим, що відбувається у Сирії, стоїть Хізб ут-Тахрір. Він використовує економічні труднощі населення і прагне до відновлення Халіфату».
Відправна точка і вражаючий вплив Сирійської революції
Можна сказати, що під впливом «Арабської весни» Хізб ут-Тахрір перетворив хвилю протестів, які охопили після Тунісу, Єгипту, Лівії і Ємену і Сирію, на дещо більш глибоке — на революцію з потужним і стрясаючим ефектом. З самого початку він підтримував опір і боротьбу, відкрито кидав виклик режиму і, що особливо важливо, пропонував Ісламський Халіфат як альтернативу існуючому устрою.
Так воля і рішучість сирійського народу призвели до підйому мусульман, у суспільстві сформувалась широка думка на користь ісламського правління у формі Халіфату, і це викликало серйозне занепокоєння на Заході, перш за усе — у правлячих режимів регіону.
Про це, зокрема, свідчать слова тодішнього міністра закордонних і віце-прем’єра Сирії Валіда Муаллєма: «Ми знаємо, що ті, хто влаштував засідку навколо Сирії і вимагає створення Ісламського Халіфату, не зупиняться на її кордонах. Те, що ми робимо, — це захист не тільки Сирії, але і Йорданії, Лівану і Туреччини».
Ця заява ясно показує, що Сирійська революція не обмежувалась тільки Сирією та її народом — навпаки, вона набула ідейного транскордонного виміру.
Новий уряд на чолі з Ахмедом аш-Шараа, якому вдалось скинути Асада, але не зруйнувати сам режим, заявляє: «Сирія не буде експортувати революцію до інших країн». Проте, здається, він забуває, що революції експортують не держави, а віруючі мусульманські народи.
У країні, де панує мухабарат, ніхто не очікував, що повстання почнеться з дітей, безсмертні демонстрації переростуть в опір, а потім — у руйнівну революцію. Більше того, вплив «Арабської весни» на Сирію став шоком навіть для Туреччини.
Через цю причину турецьке керівництво направило до Дамаску делегації Державного планового управління (Devlet Planlama Teşkilatı) і розвідки (MİT), які підкорялись тоді напряму президенту. Тодішній міністр закордонних справ Ахмет Давутоглу неодноразово зустрічався з Башаром Асадом та іншими офіційними особами Сирії.
Баасістському режиму пропонували провести деякі реформи, щоб зупинити протести. Туреччина навіть запропонувала поставити сирійській владі гумові кулі для розгону демонстрантів. Але ніхто не врахував головного: народ Сирії прокинувся і скинув з себе окови страху.
Це повстання приголомшило не тільки режим партії «Баас», країни регіону, Європу і США, але і деякі ісламістські рухи. Ті, хто роками наполягав на поступових, реформаторських підходах, опинились у замішанні: «Як можна було діяти без використання демократичних методів, коли був більш м’який, покроковий шлях? Хіба не краще було, як у Тунісі і Єгипті, пройти цей процес «безшумно», не дратуючи Захід ? Адже можна було б і США, і Європу вдовольнити, і ісламське правління побудувати!».
Ідея реформаторства роками нав’язувалась суспільству саме під такими приводами. Але за 13 років Сирійської революції цей шлях так і не був прийнятий народом.
Тепер, після перемоги, здобутої ціною крові мільйону мучеників, нове сирійське керівництво знов збирається іти по цьому шляху. Ми іще розглянемо, наскільки небезпечні і необґрунтовані ці наміри, а також те, чи можливо взагалі їх реалізувати. Але спочатку слід відповісти на важливе питання: «Чому революція не призвела до встановлення ісламського правління?».
Недолік революції: політичне лідерство
Опору народу Дамаску і військової сили революційних груп було цілком досить для скинення баасістського режиму. Проте самій революції не вистачало політичного проекту, здатного наповнити те, що відбувається, змістом, і політичного лідерства, яке б втілило цей проект у життя.
В 2014–2015 роках революційні групи перебували у кроку від взяття Дамаску. Але втручання «ІД», підсилення впливу Ірану і Росії, тиск, умовляння і скеровуючі установки з боку Туреччини і країн Перської затоки — усе це призвело до того, що революційні групи втратили контроль над звільненими територіями.
У той час, як народ на площах скандував: «Наша революція — ісламська», «Народ хоче Ісламського Халіфату», — самі групи так і не представили жодного політичного проекту, жодного лідера, здатного повести за собою. А тим, хто приносив їм готові ісламські проекти, вони наводили лише виправдання: «Якщо ми скажемо, що хочемо Ісламської Держави — увесь Захід ополчиться проти нас. Країни Перської затоки перестануть нам допомагати. Тому ми говоримо, що хочемо «справедливої держави».
Вони заявляли: «Головне гасло народу — «Народ хоче скинення режиму!». А наша першочергова ціль — звільнити якомога більше територій і міст. Про інші цілі і проекти говорити поки рано. Не слід лякати ворогів».
Ця покрокова, поступлива стратегія з часом стала своєрідною доктриною революційних груп. А ті, хто внушав їм цю доктрину — Туреччина, Саудівська Аравія і країни Перської затоки. Вони давали гроші і зброю — і диктували умови. Присилали гуманітарну допомогу — і встановлювали порядок денний. Спочатку залякували масовими вбивствами, потім примусили погодитись на перемир’я і втратити контроль над територіями, а наприкінці повністю витіснили їх із міст.
Коли революційні групи покинули стратегічно важливий район Зебедані — ворота на шляху до Дамаску — у межах так званої «Зебеданської угоди», вони не передбачили, що незабаром будуть повністю витіснені із Хами, Хомсу і Алеппо. Після цього в Ідлібі вони почали «вчитись управляти державою», відкриваючи кафе, торгові центри і прибираючи сміття.
Сьогодні практично усі міста Сирії перебувають під контролем тих, хто управляє Ідлібом. І саме вони тепер пояснюють, «який режим буде встановлений і яку систему правління ми збираємось застосовувати».
Майбутнє нової Сирії
Після звільнення Дамаску від режиму Асада 8 грудня 2024 року було зроблено багато заяв про те, яким буде майбутнє Сирії. У межах цієї статті неможливо розглянути їх усі, тому ми зосередимось на двох інтерв’ю, даних новим «президентом Сирійської Арабської Республіки» Ахмедом аш-Шара (аль-Джулані) — одне американській, друге британській пресі.
Перше інтерв’ю було записано журналістом Мартіном Смітом у лютому 2021 року в Ідлібі для документального серіалу американського телеканалу «PBS Frontline» [1]. Друге інтерв’ю він дав у Дамаску 31 січня 2025 року газеті «The Economist» [2].
З самого початку слід зазначити: ісламська свідомість Ахмеда аш-Шараа, як в Іраку, так і у Сирії, не містила революційних, ідеологічних ідей. Це видно навіть по поглядам і цілям «Аль-Каїди», частиною якої він колись був. Але особливо ясно це проявляється в його власних висловлюваннях, які прозвучали в інтерв’ю Мартіну Сміту.
Після скасування Халіфату у першій чверті XX сторіччя мусульманський світ залишився без керівництва, що відкрило шлях до ідеологічної і політичної окупації. І все ж таки, ніде у публічних заявах Ахмеда аш-Шараа — ані у його спогадах про життя в Іраку, де він боровся проти американської окупації, ані в його участі у сирійському опорі з 2011 року, ані в періоді управління Ідлібом разом з «ХТШ» — не зустрічається жодного заклику до реалізації політичного проекту, який міг би вивести Ісламську Умму із цієї окупації.
Це особливо ясно видно із оцінки Ахмедом аш-Шараа війни в Іраку, в якій він брав участь на боці «Аль-Каїди». Він розглядає її не як ідеологічну боротьбу, а як реакцію — відповідь на зовнішню агресію. Більше того, він робить заяви, які прямо суперечать місії самої «Аль-Каїди», стверджуючи, що вони «не становлять загрози для США і Заходу», і підкреслює, що «політика Америки у Сирії відрізняється від політики Росії та Ірану».
На питання Мартина Сміта про те, як, на його думку, можна вирішити сирійську проблему, аш-Шараа відповідає: «Причиною цієї катастрофи є режим. Коли (режиму Асада) не стане, зникне і ця катастрофа. Тому головне — скинути цей режим, зробити усе можливе для його усунення».
Коли Сміт питає: «Чого ви хочете від американців?», — аш-Шараа відповідає: «Я не плекаю особливих надій на американську політику, навпаки — я її критикую. США говорять: «Ми хочемо реформувати режим, покращити його дії, але не хочемо його скидати». Це нелогічно і неможливо. У Америки є маса інструментів, щоб натиснути на Росію і витіснити її із Сирії. Якщо б вони захотіли використати їх для скинення режиму — вони б це зробили. Але вони не хочуть».
Із цих слів стає ясно: головним архітектором сирійського політичного процесу є США, і ані Росія, ані Іран не можуть діяти у Сирії без американської згоди. Аш-Шараа це розуміє — і тому в інтерв’ю багаторазово посилає сигнали американському політичному істеблішменту.
Сміт задає пряме питання: «Чому американці повинні вас слухати чи приймати ваші аналізи всерйоз? Але ж ви колишній ворог США, колишній лідер «Аль-Каїди».
На це аш-Шараа відповідає: «Я критикую політику США, і це моє право. Я представляю значну частину сирійської революції. Я не стою осторонь від неї. У мене є право говорити вголос, яким повинен бути політичний шлях в інтересах революції, які заходи доречні, а які ні. Але примусити американців слухати мене — не в моїй владі, це залежить тільки від них».
Потім звучить, мабуть, найважливіше питання: «Яке у вас послання для Америки?».
І відповідь — коротка, але вкрай ясна: «Наше послання — просте: ми не становимо для вас ніякої загрози. Перш за усе, цей регіон не становить загрози ані для безпеки Європи, ані для США. Це не арена для проведення зовнішніх операцій».
Якщо порівняти це інтерв’ю з його висловлюваннями, зробленими іще в 2021 році в Ідлібі для телеканалу «PBS», стає очевидно: Ахмед аш-Шараа з того часу зберігає ту ж прагматичну і помірковану лінію.
Так, на питання в інтерв’ю «The Economist»: «Ви б ухвалили виведення американських військ із Сирії?», — Ахмед аш-Шараа відповідає: «Будь-яка військова присутність на території суверенної держави повинна бути оформлена у межах офіційної угоди. Між нами і США такої угоди немає».
І далі додає: «Зараз ми переглядаємо присутність російських військ. Можливо, ми досягнемо з ними угоди, а можливо — ні. У будь-якому випадку закордонна військова присутність повинна ґрунтуватись на згоді приймаючої сторони».
Ці заяви свідчать про те, що Сирія, як і раніше, навряд чи стане по-справжньому суверенною державою. Адже дозвіл на присутність озброєних сил США — держави, добре відомої своїми окупаціями мусульманських земель, — навіть на основі формальної угоди, означає підкорення Заходу і згоду на маріонеткову модель правління.
Другий важливий момент, який прозвучав в інтерв’ю Ахмеда аш-Шараа «The Economist», стосується позиції по відношенню до «Ізраїлю», який окупує Голанські висоти.
У зв’язку з тим, що у грудні 2024 року «Ізраїль» розширив зону окупації у регіоні Голан, аш-Шараа вказує на адресу, яка звично використовується усіма режимами у регіоні — на ООН: «Між Сирією та «Ізраїлем» існує угода, укладена в 1974 році за посередництвом ООН. В день нашого прибуття до Дамаску ми повідомили Організації Об’єднаних Націй, що як і раніше визнаємо цю угоду і готові прийняти сили ООН (UNDOF) в буферній зоні».
Щодо бажаного Америкою спокою на Близькому Сході, «миру» і нормалізації відносин з «Ізраїлем», то в інтерв’ю «The Economist» увагу притягують і інші слова Ахмеда аш-Шараа: «Насправді ми хочемо миру з усіма сторонами. Але у питанні «Ізраїля» у регіоні існує особлива чуттєвість — особливо після крупних війн і після того, як з 1967 року «Ізраїль» окупує Голанські висоти. Ми прийшли до влади у Дамаску усього два місяці назад. У нас багато пріоритетних задач, і потому обговорювати це питання поки занадто рано — для цього необхідно широке громадське обговорення».
Ахмед аш-Шараа, чоловік, який визначив свою боротьбу як «опір окупації» і «джихад», який виріс в глобальному джихадістському русі на кшталт «Аль-Каїди», оцінює окупацію благословенної мечеті аль-Акса і палестинської землі не з точки зору Ісламського Шаріату, а за «чуттєвістю громадської думки» — і пропонує рішення, які неможна виправдати ані стратегією, ані поетапністю, ані розсудливістю.
Це ніщо інше, як політична сліпота, короткозорість і зрадництво.
Тепер перейдемо до питання, яке цікавить не тільки сирійський народ і мусульман, які віддали своє життя і майно за Сирійську революцію, але й усі регіональні режими, особливо західні держави: «Якою буде система управління у Сирії?». І тут знов звернемось до заяв, які звучали в тих же двох інтерв’ю.
Ісламське правління чи світська демократія?
В 2021 році, коли Ахмед аш-Шараа іще перебував в Ідлібі, в інтерв’ю американському телеканалу «PBS» він говорив однією мовою, але через чотири роки, зайнявши президентське крісло у Дамаску, — вже іншою.
Тоді журналіст Мартін Сміт задав питання, ніби передбачаючи його майбутню роль: «Хто дав вам право закликати до застосування шаріатського права у Сирії, яка у значній мірі є світським суспільством?».
Відповідь аш-Шараа, тодішнього лідера Ідлібу, була вельми кон’юнктурною: «Ми закликаємо до того, у що віримо. Ісламське шаріатське право — це справедливий і правильний шлях. Наявні в ньому милосердя, людяність і справедливість охоплюють усіх — християн, іудеїв і представників інших релігій, усіх груп і конфесій. Якщо б це було не так, як тоді пояснити, що християни жили у Сирії і у цілому на арабських землях в період Ісламського Халіфату?Отож, заклик до Шаріату не означає прагнення кого-небудь виключити».
А ось в інтерв’ю журналу «The Economist» Ахмед аш-Шараа, вже будучи «президентом Сирійської Арабської Республіки», говорить зовсім інакше. Він заявляє, що створена експертна рада, як розробляє проект конституції, а також сформована Вища судова рада, яка буде забезпечувати відповідність майбутніх законів цієї конституції.
На питання журналіста: «Чи можливо, що нова конституція буде заснована на шаріатському праві?», — аш-Шараа відповідає: «Це вирішать експерти. Якщо вони утвердять таке підґрунтя — моя задача буде це реалізувати. Якщо не утвердять — я також повинен буду слідувати їх рішенню».
В Ідлібі він закликав до Шаріату і стверджував, що за ісламським управлінням усі віруючі — представники будь-яких релігій, конфесій і груп — зможуть жити у справедливості і мирі. У якості прикладу він наводив історію Халіфату. Але через чотири роки у Дамаску питання про застосування Шаріату було передано на розсуд юристів.
Якщо в Ідлібі він орієнтувався на настрої революційних груп, муджахідів і мусульман, то в Дамаску — на очікування західних столиць.
На просте питання, задане «The Economist»: «Чи перетвориться Сирія на демократію?», — Ахмед аш-Шараа відповідає з обережним формулюванням: «У нашому регіоні існують різні розуміння демократії. Якщо під демократією мається на увазі, що народ сам обирає, хто буде ним управляти і хто буде представляти його в парламенті, то так — Сирія рухається у цьому напрямку».
Ця відповідь по тону і структурі нагадує звичну «політичну мову» таких рухів, як «Національне бачення» («Milli Görüş») і турецька партія поміркованих ісламістів, які з 1960-х років закликали мусульман брати участь у виборах, не вступаючи до прямої конфронтації з системою.
Щодо політичного курсу і прийнятих рішень, які визначають майбутнє нової Сирії — бажання зближення і угод з США, сигнали готовності до переговорів з Росією, прагнення налагодити економічні зв’язки з Саудівською Аравією і країнами Перської затоки, політика амністії злочинців режиму, загравання з сирійськими світськими і ліберальними колами, спроби сподобатись нусайритам, алавітам і друзам — усе це не тільки не відповідає духу Сирійської революції, але й не опирається на волю революційних груп і самого сирійського народу.
Іще більш важливо те, що усе це робиться не заради довольства Аллаха, а заради схвалення з боку невірних західних держав. Вони забули про Аллаха, забули про Його допомогу, про Його обіцянку і про благу звістку нашого Пророка (с.а.с.). Вони вважають, нібито зможуть таким шляхом відродити Сирію. Але чи знають вони, що якими б поступками вони не намагались догодити невірним, ті завжди будуть вимагати іще більших?
Адже аяти нашого Господа цілком ясні:
وَلَن تَرۡضَىٰ عَنكَ ٱلۡيَهُودُ وَلَا ٱلنَّصَٰرَىٰ حَتَّىٰ تَتَّبِعَ مِلَّتَهُمۡۗ
«Іудеї і християни ніколи не будуть задоволені тобою, поки ти не послідуєш їх релігії» (2:120),
وَلَا يَزَالُونَ يُقَٰتِلُونَكُمۡ حَتَّىٰ يَرُدُّوكُمۡ عَن دِينِكُمۡ إِنِ ٱسۡتَطَٰعُواْۚ
«Вони будуть битись з вами, поки не відвернуть вас від вашої релігії, якщо зможуть» (2:217).
Köklü Değişim Dergisi
Махмут Кар
1. «Інтерв’ю з джихадістом Абу Мухаммадом аль-Джулані», Мартін Сміт, телеканал «PBS», https://www.pbs.org/wgbh/frontline/interview/abu-mohammad-al-jolani/
2. «Президент Сирії Ахмед аш-Шараа дав інтерв’ю «The Economist» 31 січня у Дамаску», «MepaNews», https://www.mepanews.com/suriye-devlet-baskani-ahmed-sara-verdigi-roportajda-ne-soyledi-70836h.htm?t=4DShiLpFg0eJsvm2Usm6DQ&s=09