Перш за усе слід зазначити, що схильність до «заперечення» як явища — це свого роду заразна хвороба, переважно успадкована мусульманами під впливом Заходу. Заперечення чого-небудь нерідко стає проявом прагнення до оригінальності, демонстрації вільнодумства, розуму та інтелектуальної незалежності, а в результаті — спробою здаватись «елітою» чи «міркуючою» людиною. Проте витоки цієї звички лежать у раціоналізмі — а він, у свою чергу, виходить із ідеї секуляризму. У перші сторіччя Ісламу такі суперечки іще не суперечили основам віропереконання: вчені і компетентні люди могли виражати свою згоду чи незгоду з певними думками, і це лише збагачувало релігійну думку. Але з часом, по мірі підсилення культурних атак Заходу, особливо коли ці нападки почали виходити від вшанованих і улюблених мусульманами фігур, ситуація змінилась. Розбіжності у судженнях почали завдавати серйозної шкоди основам віри. До обговорення почали долучати і питання акиди, а розум почав претендувати на роль вищого судді — аж до спроб суперничати з Божественним Одкровенням. Дискусії усе частіше перетворювались на гру розумів, де перемагав той, хто висуне більше доводів і зможе спростувати позицію опонента. Так розум і його аргументи стали єдиним мірилом істини. У цій атмосфері народились такі тематики, як філософія, калам, логіцизм — і під прицілом опинились і Сунна, і хадіси.
Що таке Сунна і коли почались сумніви навколо неї
Слово «Сунна» в термінологічному змісті означає слова, вчинки і мовчазне схвалення Посланця Аллаха (с.а.с.). Якщо вони вказують на обов’язкові, заборонні чи рекомендовані норми, то називаються Сунною — незалежно від того, чи є на них пряма текстова вказівка (насс) чи ні. Проте висловлювання і дії, які не пов’язані з яким-небудь шаріатським приписом, не вважаються Сунною. Мова йде, наприклад, про такі дозволені (мубах) речі, як сон, прогулянка, сидіння, прийом їжі і т.п.
Перші серйозні розбіжності відносно статусу Сунни почали з’являться у другому сторіччі за хіджрою. В цьому зіграли роль, зокрема, представники мутазілітського напрямку і шиїти. Мутазіліти підкреслювали необхідність ретельної фільтрації хадісів і виступали проти прийняття «ахад-хадісів» — повідомлень, переданих від одного чи обмеженої кількості передавачів. Вони виробили суворі критерії достовірності, що істотно скоротило кількість приймаємих хадісів. Шиїти ж заявляли, що єдиним надійним джерелом передачі хадісів може бути тільки Ахль аль-Байт (родина Пророка), тому що ніхто не був до нього ближче і об’єктивніше.
Ці погляди породили багато питань, які вимагають осмислення:
— скільки повинно бути передавачів хадісу;
— до якого періоду відноситься хадіс;
— наскільки справедливим (адль) і безгрішним (не фасік) був передавач;
— чи можна довіряти самому шляху передачі і так далі.
Ці суперечки, залишаючись у межах серйозного богословського розбору, не вносили смути до релігійної сфери. Навпаки, вчені, збираючи хадіси, піддавали їх детальній перевірці за встановленими критеріями і ретельно систематизували їх. Завдяки цьому багато розбіжностей було вирішено. До XIX сторіччя питання Сунни і хадісів, були глибоко вивчені ісламськими знавцями. Такі видатні вчені, як імами Шафії, Ахмад ібн Ханбаль, аль-Бухарі, Малік, ан-Нававі, ат-Тірмізі, ан-Насаі та інші, заклали міцну основу для науки хадісу і розробили надійні принципи її вивчення.
До XIX сторіччя питання, які стосуються Сунни і хадісів, були у значній мірі вирішені зусиллями ісламських вчених. Проте наприкінці XIX сторіччя, з ослабленням Ісламської Держави, західні орієнталісти почали піддавати хадіси критиці, створюючи сумніви навколо їх істинності. Цей період ознаменувався систематичними нападками на хадіси і Сунну, що призвело до поширення недовіри до них і спотворення їх сприйняття. В результаті мусульманська община стикнулась з труднощами у правильному розумінні і застосуванні релігійних норм.
Навіть в останні десятиріччя існування Ісламської Держави можна побачити, як деякі сучасні вчені продовжували працювати у цьому напрямку з тим же переконанням і прагненням. Про це свідчать написані ними праці, такі як «Муттафікун алейх», «Хадіси Мутаватір», «Тлумачення збірників Кутуб ас-Сітта», «Стислий звід хадісів» та інші. Ці твори стали результатом багаторічної дослідницької роботи і підтвердженням того, що інтерес до хадісів не слабшав і в новий час.
Критика Сунни з боку Заходу: орієнталісти та їх вплив
Наприкінці XIX сторіччя, коли Ісламська Держава почала слабшати, Захід підсилив свої культурні атаки. Однією із цілей стала саме Сунна і хадіси — ключові джерела ісламського законодавства. Особливо активно ці нападки велись іще до остаточного падіння Халіфату. Ідея полягала у тому, щоб перетворити цю тему на «слабке місце» (ахіллесову п’яту) Ісламської Умми. Так і трапилось: Сунна і хадіси стали об’єктом атак з боку орієнталістів — західних дослідників Ісламу, які часто виступали під маскою академічної об’єктивності, але з завідомо ворожими намірами.
Найбільш відомою роботою у цьому напрямку стало дослідження угорського єврея Ігнаца Гольдцієра, опубліковане в 1890 році під назвою «Ісламські дослідження». У той час воно сприймалось в Европі майже як «священне писання» по ісламознавству. Пізніше німецький професор Йозеф Шахт присвятив більше десяти років вивченню походження хадісів, які містять правові норми. Результати своїх пошуків він виклав у книзі «Джерела мухаммеданського права» (The Origins of Muhammadan Jurisprudence), де висунув сенсаційне ствердження: «Серед хадісів, які містять правові норми, немає жодного достовірного». З цієї радикальної позиції він фактично пішов далі свого попередниками Гольдцієра, остаточно відкинувши саму достовірність хадісів.
Книга Шахта стала свого роду «другим Євангелієм» в колах орієнталістів. Його рішучий підхід — не просто ставити під сумнів, а категорично заперечувати — виявився саме тим, що треба було західній спільноті, яка бажала розчисти шлях до відмови від Сунни. Його ідеї радісно підхопили і східні послідовники.
Розповсюдження ідей заперечення хадісів на Сході
Поки на Заході ідеї Шахта і Гольдцієра набули культового статусу, на Сході почали з’являтись ті, хто активно підтримував їх підходи — свідомо чи через незнання. Одним із таких став єгиптянин Махмуд Абу Райя. Посилаючись на слова Мухаммада Абдо, він стверджував: «В наш час мусульманам досить одного лише Корану. Істинний Іслам — це той, яким жили перші покоління до появи смут».
І далі додавав: «Відродити Умму можна лише духом першого сторіччя — тобто через сам Коран. Решта іншого — це лише завіса, яка встала між Уммою, знанням і дією»1.
По цьому шляху пішов і Тевфік Сидки, який у журналі «Аль-Манар» опублікував дві статті під заголовком «Іслам складається тільки із Корану». В них він намагався довести непотрібність Сунни, посилаючись на окремі аяти. У відповідь на це редактор журналу Рашид Ріда опублікував розгорнутий коментар. Він писав: «Залишається одне серйозне питання: чи можна вважати хадіси — нехай навіть вони не були всезагальним предметом слідування у перші роки — частиною релігії, Шаріату і основ віропереконання? Якщо ми даємо відповідь «так», то стикаємось з фактами: Пророк (с.а.с.) спочатку забороняв записувати хадіси, сподвижники не записували їх, а видатні сахаби і праведні халіфи, як відомо, не надавали великого значення передачі хадісів і навіть відсторонювались від неї. Про це я сам нагадував Тевфіку Сидки при особистій бесіді, коли він іще нічого не публікував»2.
Після наведення аргументів про заборону запису хадісів Рашид Ріда підбиває підсумки: «За повідомленнями Ібн Абдільбера та інших, Абу Бакр спалив написані ним хадіси, від сахабів майже нічого не дійшло до табіїнів, а самі табіїни, окрім як за вказівкою правителів, не займались збиранням хадісів. Це показує, що сподвижники використовували записи тільки для запам’ятовування, а потім знищували їх. Якщо врахувати, що провідні сахаби у цілому не проявляли інтересу до передачі хадісів, а деякі навіть відмовлялись від цього, можна припустити, що вони не хотіли перетворювати хадіси на універсальну релігійну основу поряд з Кораном»3.
В 1353 році за хіджрою (1934 р. за григоріанським літочисленням) Ісмаіл Етхем опублікував трактат, присвячений історії Сунни. В ньому він стверджував: «Жоден хадіс, включаючи ті, що входять до «Сахіх аль-Бухарі» і «Сахіх Муслім», не має твердої основи. Навпаки, їх достовірність викликає сумніви, а переважна більшість є вигаданою»4.
Відмова від хадісів: Індія та ісламська думка під колоніальним тиском
Тими часом ідея відмови від хадісів почала набирати обертів і в Індії — регіоні, який глибоко постраждав від британського колоніалізму. Англійці штучно використовували релігійні суперечки як інструменти придушування опору. Так через наближених вчених вони поширювали думку, нібито хадіси, в яких згадується джихад, є недостовірними. Одними із головних фігур, які підтримали цей рух, стали Чераг Алі і самозваний пророк Гулам Ахмад Кадіяні.
Паралельно з цим поразницькі настрої, викликані занепадом Ісламської Умми, сприяли появі таких імен, як Саід Ахмад-хан, Абдуллах Джакралаві та Ахмадуддін Амрітсарі. Пізніше Гулам Ахмед Первез виступив з ініціативою створення організації під назвою «Ахлюль-Куран» («Прихильники Корану»). Він почав видавати щомісячний журнал, публікував книги і став провідником ідей, які пізніше отримали назву Кораніти (куранійюн).
Первез, продовжуючи лінію Тевфіка Сидки, повністю заперечував нормативну значущість хадісів. Більше того, він відкидав навіть хадіси і сунни, передані за допомогою таватура — в тому числі встановлені форми поклоніння, як, наприклад, кількість ракятів в намазі. Він стверджував: «Коран наказує нам тільки робити молитву. Щодо її форми і деталей, це входить до повноважень голови держави. Він може визначити це з урахуванням часу, місця і обставин»5.
Заперечення Сунни в Туреччині: прихований порядок денний
Деякі мислителі в Туреччині — особливо ті, хто не зміг провести межу між «читанням перекладу Корану» і перетворенням його на єдине джерело — теж потрапили під вплив ідей руху коранітів. Проте на відміну від східних авторів початку XX сторіччя вони діяли набагато обережніше. Через вплив громадської думки відкрите заперечення хадісів в Туреччині стало непростою задачею. Тому ця риторика подавалась більш завуальовано, під видом «критичного підходу», «очищення релігії» або «повернення до початкового Ісламу».
Однією із ключових фігур цього напрямку став Яшар Нурі Озтюрк. Він стверджував, що кількість достовірних хадісів, які дійшли до наших днів, не перевищує п’ятдесяти, і що навіть вони не мають обов’язкової сили. Деякі із висловлювань, поширених ним і його прибічниками, досить красномовно говорять про їх установки:
- Сподвижники та ісламські вчені, за їх ствердженням, допустили спотворення релігії, поставивши Сунну поруч з Кораном і перетворивши її на рівноправне джерело .
- Хадіси — це лише слова, приписані Посланцю Аллаха (с.а.с.).
- Прийняття якого-небудь джерела окрім Корану — ширк, адже тільки Коран гарантовано захищений.
- Вислів «Я залишаю вам дві речі …» сфабриковано суннітами: слово «Сунна» було додано до Книги Аллаха.
- Хадіси не є обов’язковими, вони не можуть бути джерелом шаріатських постанов, оскільки повні протиріч.
Після Яшара Нурі Озтюрка ці ідеї підхопили і інші — як богослови, так і популярні спікери, які намагались просувати аналогічний порядок денний більш м’яко і вибірково. Серед них можна назвати Едіпа Юкселя, Хайрі Кирбашоглу та інших. Вони зійшлись в одному: «Нам досить Корану!».
І цю позицію вони намагались обґрунтувати наступними аятами:
مَّا فَرَّطۡنَا فِي ٱلۡكِتَٰبِ مِن شَيۡءٖۚ
«Ми нічого не упустили у Писанні» (6:38),
وَنَزَّلۡنَا عَلَيۡكَ ٱلۡكِتَٰبَ تِبۡيَٰنٗا لِّكُلِّ شَيۡءٖ
«Ми ниспослали тобі Писання для роз’яснення усілякої речі» (16:89).
Стратегічна мета — усунення Сунни
Важливо усвідомити, яку роль зіграли орієнталісти у розпалюванні цих сумнівів. Адже саме вони першими поставили під питання достовірність Сунни і хадісів. Їх головна мета — змінити світогляд мусульманських суспільств, зруйнувавши основи їх віри. Серед багатої кількості ісламських понять, які піддались нападкам Заходу, атака на Сунну виявилась однією із найбільш руйнівних за наслідками.
Чому? Тому що ціла низка життєво важливих для Умми питань — як влаштована Ісламська Держава, як і коли здійснюється джихад, як піддаються звіту правителі, яким чином застосовувати аяти з правовими постановами — неможливо ані зрозуміти, ані реалізувати без Сунни. Позбавивши мусульман доступу до Сунни, Захід добивався того, щоб ці теми або повністю зникли із громадської свідомості, або стали сприйматись спотворено. Це був удар за розрахунком не по обрядам, а по фундаментам управління, права і опору пригнобленню.
У цьому контексті Захід зовсім не турбує, як мусульмани роблять намаз, скільки ракятів у кожному намазі і якими є деталі хаджу. Їх мета — позбавити Іслам політичного і соціального потенціалу, зробивши із нього «духовне вчення», відірване від життя. Навіть розуміючи, що сам текст Корану не може бути змінений, вони намагаються знецінити його розуміння — шляхом ускладнення, спотворення і вихолощування змісту. Їх мета — зробити так, щоб мусульмани не могли черпати із Корану життєву силу і керівництво.
Тому мусульмани повинні бути пильними, зберігати проникливість і активізувати усі захисні механізми Ісламу проти подібних нападок.
Сунна — джерело Одкровення, а не вторинний доважок
Протиріччя тих, хто заявляє: «Нам досить Корану», — стає очевидним, коли вони, намагаючись пояснити аяти, усе одно вимушені звертатись до обставин ниспослання, словам і діям Посланця Аллаха (с.а.с.). Навіть у тафсірах, які вони самі пишуть або читають, коментарі Пророка (с.а.с.) стають для них аргументом. Тим не менш, вони не втомлюються звинувачувати прибічників Сунни у тому, що ті нібито «принижують» значущість Одкровення.
Фактично ж ці люди лише відтворюють світогляд орієнталістів, звично атакуючих ісламське вчення і культуру. Іще сумнішим є те, що серед тих, хто підхопив цей підхід, виявились наші власні брати — професора, богослови, викладачі, медійні спікери, — які потрапили до пастки раціоналізму і блукають у трикутнику філософії, каламу і формальної логіки.
Між тим Всевишній Аллах недвозначно говорить у Своїй Книзі:
وَٱلنَّجۡمِ إِذَا هَوَىٰ ١ مَا ضَلَّ صَاحِبُكُمۡ وَمَا غَوَىٰ ٢ وَمَا يَنطِقُ عَنِ ٱلۡهَوَىٰٓ ٣ إِنۡ هُوَ إِلَّا وَحۡيٞ يُوحَىٰ ٤ عَلَّمَهُۥ شَدِيدُ ٱلۡقُوَىٰ
«Клянусь зіркою, коли вона падає (або частиною Корану, коли вона нисходить)! Не заблукав ваш товариш і не зійшов зі шляху. Він не говорить від себе — це лише Одкровення, яке внушається. Його навчив Могутній в силі …» (53:1–5),
قُلۡ إِنَّمَآ أُنذِرُكُم بِٱلۡوَحۡيِۚ
«Скажи: «Я застерігаю вам за допомогою Одкровення» (21:45),
وَمَآ ءَاتَىٰكُمُ ٱلرَّسُولُ فَخُذُوهُ وَمَا نَهَىٰكُمۡ عَنۡهُ فَٱنتَهُواْۚ
«Те, що приніс вам Посланець, — беріть. А від того, що він вам заборонив, — відмовтесь» (59:7),
مَّن يُطِعِ ٱلرَّسُولَ فَقَدۡ أَطَاعَ ٱللَّهَۖ
«Хто підкоряється Посланцю — підкоряється Аллаху» (4:80),
قُلۡ إِن كُنتُمۡ تُحِبُّونَ ٱللَّهَ فَٱتَّبِعُونِي يُحۡبِبۡكُمُ ٱللَّهُ وَيَغۡفِرۡ لَكُمۡ ذُنُوبَكُمۡۚ
«Скажи: «Якщо ви любите Аллаха, слідуйте за мною, і Аллах полюбить вас і пробачить вам ваші гріхи» (3:31),
إِنَّمَا كَانَ قَوۡلَ ٱلۡمُؤۡمِنِينَ إِذَا دُعُوٓاْ إِلَى ٱللَّهِ وَرَسُولِهِۦ لِيَحۡكُمَ بَيۡنَهُمۡ أَن يَقُولُواْ سَمِعۡنَا وَأَطَعۡنَاۚ وَأُوْلَٰٓئِكَ هُمُ ٱلۡمُفۡلِحُونَ
«Коли віруючих закликають до Аллаху і Його Посланця, щоб він розсудив їх, вони говорять: «Слухаємо і підкоряємось!». Саме вони є тими, хто набув успіху» (24:51),
فَلۡيَحۡذَرِ ٱلَّذِينَ يُخَالِفُونَ عَنۡ أَمۡرِهِۦٓ أَن تُصِيبَهُمۡ فِتۡنَةٌ أَوۡ يُصِيبَهُمۡ عَذَابٌ أَلِيمٌ
«Нехай стережуться ті, хто чинить опір повелінню Посланця, — щоб не спіткало їх лихо чи тяжке покарання» (24:63),
قَٰتِلُواْ ٱلَّذِينَ لَا يُؤۡمِنُونَ بِٱللَّهِ وَلَا بِٱلۡيَوۡمِ ٱلۡأٓخِرِ وَلَا يُحَرِّمُونَ مَا حَرَّمَ ٱللَّهُ وَرَسُولُهُۥ وَلَا يَدِينُونَ دِينَ ٱلۡحَقِّ مِنَ ٱلَّذِينَ أُوتُواْ ٱلۡكِتَٰبَ حَتَّىٰ يُعۡطُواْ ٱلۡجِزۡيَةَ عَن يَدٖ وَهُمۡ صَٰغِرُونَ
«Бийтесь з тими із людей Писання, які не вірують ані в Аллаха, ані в Останній день, які не вважають забороненим те, що заборонили Аллах і Його Посланець, які не сповідують істинну релігію, поки вони не стануть власноруч платити джизью, залишаючись у покорі» (9:29).
Ці аяти однозначно вказують на те, що Пророк (с.а.с.) говорив не за власною волею, і що його Сунна — це не просто людська думка, а джерело керівництва, ниспослане разом з Одкровенням. Сунна:
- роз’яснює стислі формулювання Корану;
- є керівництвом до застосування шаріатських постанов;
- служить основою ісламських термінів і практик;
- і, врешті решт, представляє собою живе втілення Ісламу.
Отож, атаки на істинну Сунну і достовірні хадіси — це атаки на сам Іслам. Це спроба підірвати віровчення, на якому будується життя мусульманського суспільства, і перетворити його на дезорієнтовану масу, позбавлену опори і цілі.
Це — замах на живу сутність ісламського віропереконання, це морок, який сковує розуми, і іскра смути, яка руйнує серця.
Протягом сторіч держави, які запроваджували Іслам, брали за приклад політичне керівництво Пророка (с.а.с.) в Медині. Саме на його Сунні ґрунтувались:
- вибір голови держави і процедура байату (присяги);
- умови відсторонення правителя;
- побудова ієрархії влади;
- регулювання зовнішніх і внутрішніх відносин;
- і принципи судочинства.
Чи можна вивести усі ці деталі виключно із Корану, ігноруючи пояснення Посланця Аллаха (с.а.с.)? Якщо усунути Сунну, що залишиться?
Захід, який сторіччями грабував і пригноблював Умму, віднявши у неї майно, кров і землю, прагне видалити у неї і її віру. Удар по Сунні — це спроба позбавити Іслам сили, перетворити його в непрацюючу систему.
Хвала Аллаху, ці спроби не знайшли широкої підтримки всередині Умми. Справжні наміри і приховані цілі були викриті. І мусульмани, з дозволу Аллаха, продовжать захищати Сунну і жити за її світлом.
Köklü Değişim Dergisi
Емрах Акай
1 Махмуд Абу Райя. «Advaun ‘ala’s-Sünne» («Світло на Сунну»), стор. 405–406.
2 Маджаллат аль-Манар, т. 9, стор. 929–930.
3 Маджаллат аль-Манар, т. 10, стор. 511.
4 Ас-Сібаі. «Сунна та її значення» («As-Sunna va Makânatuha»), стор. 213.
5 Абу аль-А‘ля Маудуді, «Сунна как джерело права», стор. 16.