Під цим висловлюванням можуть матись на увазі два різних змісти.
По-перше, цим можуть мати на увазі, що у людини не сформувалось остаточне і категоричне переконання (якині тасдик) в основах віри. Однак це вказує не на «зіпсованість» акиди, а на відсутність іману як такого. Тому використання слова «зіпсована» у даному випадку є некоректним. Як вже зазначалось раніше, питання збільшення і зменшення іману часто вводить людей в оману. Адже у питаннях акиди або існує остаточне ствердження, або його немає взагалі. Якщо б акида складалась із рівнів і ступенів, тоді вираз «зіпсована» міг би мати зміст, однак це не так. Отож, у питаннях акиди більш коректно говорити: іман або є, або його немає.
По-друге, якщо під виразом «зіпсована акида» маються на увазі такі питання, як: «Чи є у Аллаха рука?» або «Чи здійснив Він істіва над Аршем?», — і при цьому ставиться питання про припустимість такфіру людей, які дотримуються певної думки, — то об’являти таких людей невірними неприпустимо. Причина цього полягає у тому, що дані питання є предметом розбіжностей серед ісламських вчених, а у питаннях, які є предметом розбіжності, між улемами існує іджма на тому, що такфір неможливий.
Там, де у шаріатських хукмах має місце припустима (мутабар) розбіжність, і де деякі фікхій питання виникають внаслідок різного тлумачення шаріатських доводів, такфір неприпустимий в принципі. Такфір можливий виключно стосовно тих, хто суперечить питанням, по яким існує іджма.
Ісламські вчені говорили: «Такфір можливий тільки у питаннях, по яким існує іджма» і «У питаннях, які є предметом розбіжності, такфір неприпустимий», — оскільки сама наявність розбіжності вказує на існування занна (ймовірного знання), а у питаннях, заснованих на ймовірних доводах, такфір неможливий. Більше того, на думку ісламських вчених, у суперечливих питаннях неприпустимо навіть засуджувати протилежну сторону, не говорячи вже про ухвалення їй хукму невір’я.
Ібн Абідін передає: «У питаннях, де можливе сприятливе тлумачення слів, або де існує розбіжність стосовно того, чи є це куфром — навіть якщо ця розбіжність передана у слабкому ріваяті, — об’являти мусульманина невірним неприпустимо» («Аль-Мавсу’ат аль-Кувейтійя»).
Улеми не вважали припустимим навіть повністю визнавати опонента неправим у питаннях, по яким існує розбіжність. Отож, у тих питаннях, які помилково відносять до «зіпсованої акиди», такфір неможливий.
Улеми виражали цей принцип наступним чином: «Наш мазхаб є правильним з ймовірністю помилки; мазхаб нашого опонента є помилковими з ймовірністю правильності».
Тим самим вони визнавали можливість правоти іншої сторони, нехай навіть з мінімальною ймовірністю. А сама можливість правоти опонента робить неможливим не тільки такфір, але навіть взаємні звинувачення.
2) Серед мусульман обговорюється також наступне питання: «Той, хто заперечує мутаватір хадіс, стає невірним. Однак у визначенні мутаватір хадіса існує розбіжність. Як це можливо?».
У питаннях, по яким існує розбіжність стосовно того, чи є хадіс мутаватіром, такфір неприпустимий. Доказом цьому служить роз’яснений вище принцип: там, де присутній занн (ймовірність), такфір неможливий.
Крім того, навіть якщо між вченими існує згода у тому, що хадіс є мутаватіром, але є розбіжність відносно його значення і вказівки (діляля), тобто дане питання припускає тлумачення (та’віль), — в таких випадках так само існує іджма на неприпустимість куфру.
До числу подібних питань відносяться хадіси, пов’язані з Масіхом Ісою (а.с.), Махді і муками у могилі.
3) Деякі наводять наступний хадіс у якості доводу і на цій підставі об’являють мусульман невірними:
إِنَّ بَيْنَ الرَّجُلِ وَبَيْنَ الشِّرْكِ وَالْكُفْرِ تَرْكَ الصَّلَاةِ
«Воістину, між людиною і ширком, а також куфром — залишення намазу» (Муслім, «Іман», 134).
Як вже згадувалось раніше, слово «куфр», яке зустрічається в аятах і хадісах, вживається у трьох значеннях.
По-перше, у значенні, протилежному іману. По-друге, у значенні невдячності. По-третє, у значенні застереження і посилення (мубаляга).
У згаданому хадісі слово «куфр» вжито у значенні застереження і посилення, а не у змісті виходу із релігії. Доказом цьому служить наступний аят:
إِنَّ ٱللَّهَ لَا يَغۡفِرُ أَن يُشۡرَكَ بِهِۦ وَيَغۡفِرُ مَا دُونَ ذَٰلِكَ لِمَن يَشَآءُۚ وَمَن يُشۡرِكۡ بِٱللَّهِ فَقَدِ ٱفۡتَرَىٰٓ إِثۡمًا عَظِيمًا ٤٨
«Воістину, Аллах не прощає, коли Йому надають співтоваришів, але прощає усе, що крім цього, кому побажає. А хто надає Аллаху співтоваришів, той скоїв великий гріх» (4:48).
Намаз не відноситься до ширку, а тому той, хто залишає намаз, не стає невірним. Якщо Аллах побажає — Він пробачить його, а якщо не пробачить, то через одне лише залишення намазу ця людина не стане вічним мешканцем Пекла. Даний аят ясно вказує на те, що зміст хадісу полягає у наступному: залишення намазу є тяжким гріхом перед Аллахом і вимагає суворого застереження, а не у винесенні хукму куфру.
У цьому ж значенні слід розуміти і вирази «не із нас», які зустрічаються в інших хадісах, які використовуються як посилене застереження, а не як вказівка на вихід із Ісламу. Наприклад:
لَيْسَ مِنَّا مَنْ لَمْ يَرْحَمْ صَغِيرَنَا وَيَعْرِفْ حَقَّ كَبِيرِنَا
«Не із нас той, хто не проявляє милості до наших молодших і не визнає право наших старших» (аль-Хакім, «Аль-Мустадрак»).
4) Останнім часом, посилаючись на наступний аят, почали стверджувати, що звернення до судів (невірних режимів — ред.) є куфром і означає прийняття тагута:
أَلَمۡ تَرَ إِلَى ٱلَّذِينَ يَزۡعُمُونَ أَنَّهُمۡ ءَامَنُواْ بِمَآ أُنزِلَ إِلَيۡكَ وَمَآ أُنزِلَ مِن قَبۡلِكَ يُرِيدُونَ أَن يَتَحَاكَمُوٓاْ إِلَى ٱلطَّٰغُوتِ وَقَدۡ أُمِرُوٓاْ أَن يَكۡفُرُواْ بِهِۦۖ وَيُرِيدُ ٱلشَّيۡطَٰنُ أَن يُضِلَّهُمۡ ضَلَٰلَۢا بَعِيدٗا ٦٠
«Хіба ти не бачив тих, які стверджують, що увірували у ниспослане тобі і у ниспослане до тебе, однак хочуть звертатись за суддівством до тагуту, незважаючи на те, що їм було велено відкинути його? Шайтан же бажає ввести їх у глибоку оману» (4:60).
Тагут походить від слова тугъян — «перехід кордонів, перевищення міри» — і може позначати ідею, ідола чи людину.
Звернення до судів Дар уль-куфру з метою захисту своїх прав, а також слідування діючим там законам припустимо і не вважається суддівством тагута. Оскільки за винятком того, що прямо заборонено Шаріатом, проживання під законами Дар уль-куфру є припустимим.
Доказом цьому служить те, що Посланець Аллаха (с.а.с.) визнав припустимим положення мусульман у Мецці, які перебували під владою куфру і стосовно яких застосовувались закони невірних.
Отож, для людини, яка живе у Дар уль-куфрі, припустимо, щоб стосовно неї застосовувались їх суди і закони, а також, щоб вона приймала ухвалені ними рішення. Причина цього полягає у тому, що дана територія є Дар уль-куфром, а не Дар уль-Іслямом.
Аят, який стосується суддівства тагута, відноситься до тих, хто всередині Дар уль-Ісляма вимагає ухвалення рішень за законами куфру. Це ясно стає зрозумілим при розгляді причини ниспослання (сабаб ан-нузуль) даного аяту.
Ібн Аббас передає: «Між одним із лицемірів на ім’я Бішр і одним іудеєм вникла суперечка. Іудей сказав: «Підемо до Мухаммада (с.а.с.)», — однак лицемір відповів: «Ні, підемо до Кабу ібн аль-Ашрафу». Саме його Всевишній назвав тугъяном — тим, хто перейшов кордони. Однак іудей відмовився звертатися за суддівством до кого-небудь, окрім Посланця Аллаха (с.а.с.). Побачивши це, лицемір вирушив разом з ним до Посланця Аллаха (с.а.с.), і він ухвалив рішення на користь іудея. Коли вони вийшли від Посланця Аллаха (с.а.с.), лицемір сказав: «Я не задоволений цим рішенням. Підемо до Абу Бакра». Абу Бакр так само ухвалив рішення на користь іудея, але лицемір і цим був незадоволений. Тоді він сказав: «Підемо до Умара». Коли вони прийшли до Умара, іудей розповів йому про усе, що трапилось. Умар спитав лицеміра: «Чи так це?», — і той відповів: «Так». Тоді Умар сказав: «Зачекайте тут, поки я повернусь». Він увійшов всередину, узяв свій меч, а потім вийшов і продовжив завдавати ударів лицеміру, поки не вбив його, сказавши: «Ось так я ухвалюю рішення стосовно того, хто незадоволений рішенням Аллаха і Його Посланця». Після цього іудей втік, і був ниспосланий цей аят» (аль-Куртубі).
5) Не минає і дня у якій-небудь із мусульманських країн, щоб не проливалась кров мусульман. Інколи це відбувається не тільки внаслідок інтриг і підступів колоніальних невірних, але й внаслідок внутрішніх зіткнень між мусульманськими групами, чому нерідко сприяють зовнішні втручання, провокації і складні обставини.
У подібних ситуаціях питання такфіру швидко виходить на перший план, і одна сторона починає об’являти іншу невірною. Однак навіть за наявністю озброєного протистояння винесення хукму про невір’я однієї зі сторін можливо лише за дотриманням встановлених Шаріатом умов. Об’являти один одного невірними тільки на підґрунті самого факту зіткнення чи війни — неприпустимо.
Адже Всевишній Аллах, говорячи про подібні ситуації, назвав обидві протиборчі сторони віруючими, сказавши:
وَإِن طَآئِفَتَانِ مِنَ ٱلۡمُؤۡمِنِينَ ٱقۡتَتَلُواْ فَأَصۡلِحُواْ بَيۡنَهُمَاۖ
«Якщо дві групи вступлять у битву, то примиріть їх між собою» (49:9).
6) Однією із серйозних оман стало перенесення загальних шаріатських оцінок, які відносяться до певних ідей чи фактів, на усіх їх прихильників або на тих, хто діє у їх межах.
Так, посилаючись на наступний хадіс:
مَنْ قُتِلَ تَحْتَ رَايَةٍ عِمِّيَّةٍ، يَدْعُو لِعَصَبِيَّةٍ أَوْ يَغْضَبُ لَهَا، أَوْ يَنْصُرُ لَهَا، فَقِتْلَةٌ جَاهِلِيَّةٌ
«Хто буде вбитий під стягом, який не має ісламської цілі, закликаючи до асабії, проявляючи гнів заради неї чи допомагаючи їй, — той помирає смертю джахілії» (Муслім, ан-Насаі), —
Деякі почали звинувачувати у куфрі усіх націоналістів, а також усіх, хто голосує за націоналістичні партії.
Подібним чином, опираючись на наступний аят:
وَمَن لَّمۡ يَحۡكُم بِمَآ أَنزَلَ ٱللَّهُ فَأُوْلَٰٓئِكَ هُمُ ٱلۡكَٰفِرُونَ ٤٤
«Той, хто не судить за тим, що ниспослав Аллах, — вони і є невіруючі» (5:44), —
вони почали об’являти невірними усіх учасників парламентських систем і усіх, хто в них голосує.
Однак винесення хукму стосовно ідеї не означає винесення хукму стосовно кожної людини, яка так чи інакше з нею стикається. Те, що деяка ідея є куфром, само по собі не робить невірним кожного, хто її дотримується, підтримує чи діє у її межах, поки не буде встановлено, що вона робить це свідомо, за переконанням і у якості альтернативи Ісламу.
Як було роз’яснено вище, у питаннях акиди немає місця занну. Тому стосовно людини, чи слова чи дії за своєю суттю є мутлак куфром, необхідно з’ясувати, чи усвідомлює вона це, а також чи є у неї виправдання з причини невігластва. Якщо вона не усвідомлює цього, такфір стосовно неї неприпустимий.
В дійсності, у суспільстві у цілому участь у демократичних парламентських системах подавалась не як встановлення законів всупереч Аллаху, а як вибір правителя. Аналогічним чином любов до батьківщини і націоналізм запроваджувались різними способами, без роз’яснення їх протиріччя Ісламу. Тому до того часу, поки людям не буде донесена ху́джжа1, їх реальний стан справ не буде встановлений і не стане ясно, що вони свідомо і переконано відстоюють ці ідеї як альтернативу Ісламу, об’являти їх невірними неприпустимо.
7) Також серед мусульман отримало поширення наступне питання, засноване на хадісі:
مَنْ قَالَ لِأَخِيهِ يَا كَافِرُ فَقَدْ بَاءَ بِهَا أَحَدُهُمَا
«Хто скаже своєму брату: «О невірний!», — то це слово повертається до одного із них» (Імам Малік).
При розгляді даного хадісу стає ясно, що і тут має місце застережливе посилення (мубаляга). З точки зору дійсності просте об’явлення однієї людини невірною не робить іншу невірною. Людна стає невірною лише тоді, коли її куфр встановлений достовірно.
Так само і той, хто звинувачує іншого у невір’ї, не стає невірним, якщо у звинувачуваного відсутні переконання, які суперечать ісламській акиді, навіть якщо той, кого він об’явив невірним, насправді таким не є. Однак, як вказується у хадісі, подібна людина коїть надзвичайно тяжкий гріх, який наближається за своєю небезпекою до діянь невіруючих.
Отож, поки куфр людини не встановлений остаточно — з точки зору субута і діляля (походження і вказівки), — ані звинувачуючий, ані звинувачуваний не виходять із Ісламу. Однак сам факт необґрунтованого такфіру залишається великим забороненим діянням і тяжким порушенням шаріатських кордонів.
8) Іще із спостерігаємих явищ стало те, що представників тасаввуфа (суфізму) і тарікатів часто звинувачують у ширку у цілому і без розбору.
Звинувачувати усіх представників тасаввуфа і тарікатів у ширку некоректно. У тих випадках, коли мова йде про дії, які можуть нагадувати поклоніння шейху чи приписування йому якостей, не притаманних створінню, об’явлення такфіра неприпустимо, поки дане питання не буде прояснено з самою людиною і не стане ясно, як вона сама це розуміє.
Водночас, серед деяких суфіїв, які дотримуються переконання «вахдат аль-вуджуд»2, зустрічаються такі ствердження, як: «Усе існуюче є частиною Аллаха», «воно — Його зовнішній прояв» або навіть «воно і є Сам Аллах». Подібні формулювання, а також часто повторюваний у так званих зікр-маджлісах вираз «ля мавджуда ілля-Ллах», є явним вираженням куфру.
Ці слова суперечать Корану. Адже у Корані говориться:
فَاطِرُ ٱلسَّمَٰوَٰتِ وَٱلۡأَرۡضِۚ جَعَلَ لَكُم مِّنۡ أَنفُسِكُمۡ أَزۡوَٰجٗا وَمِنَ ٱلۡأَنۡعَٰمِ أَزۡوَٰجٗا يَذۡرَؤُكُمۡ فِيهِۚ لَيۡسَ كَمِثۡلِهِۦ شَيۡءٞۖ وَهُوَ ٱلسَّمِيعُ ٱلۡبَصِيرُ ١١
«Він — Творець небес і землі. Він створив для вас із вас самих дружин і із худоби — дружин, тим самим примножуючи вас. Немає нічого подібного Йому, і Він — Чуючий, Бачачий» (42:11).
У цьому аяті Всевишній Аллах ясно вказує, що Він є Творцем, а усе, що існує окрім Нього, — створено, і ніщо із створінь не подібно Йому. У цьому змісті подібні ствердження, приписувані вченню «вахдат аль-вуджуд», є куфром.
Водночас, стосовно прихильників даного переконання враховується чинник невігластва. Хукм стосовно них виноситься лише після доведення ху́джжа. Думки улемів з даного питання вже були наведені вище у розділі, присвяченому такфіру у вчених із числа саляфа (праведних попередників).
9) У деяких колах висловлюється думка про те, що ті, хто насправді не є демократами, але вдаються до такиї3, показуючи себе такими, а також ті, хто використовують концепцію «поміркованого Ісламу» як засіб чи етап для переходу до Ісламу, є невірними.
Однак об’являти людей невірними неприпустимо, поки стосовно них не буде доведена ху́джжа і не стане ясно їх дійсне переконання. Якщо ж після доведення ху́джжи з’ясується, що вони вірять у правильність скоюваних ними дій, розглядають їх як припустимі чи виправдані з точки зору Ісламу, — тоді їх положення змінюється, і виноситься відповідний хукм.
Це можливо встановити тільки шляхом доведення ху́джжи і роз’яснення істини, а не на підставі зовнішньої поведінки, політичної риторики або припускаємих намірів. Отож, робити висновок про куфр, опираючись лише на зовнішні прояви, без встановлення переконань людини, неприпустимо.
10) Також можна спостерігати, що такфіру піддають людей, зайнятих наступними видами діяльності:
а) Ті, хто отримують освіту у школах системи куфру, а також ті, хто відправляють своїх дітей у такі школи; і ті, хто проходить військову службу у системі куфру.
Відправляти дітей у школу, отримувати освіту, а також проходити військову службу за своєю суттю припустимо, і на підставі самих цих дій такфір неприпустимий. Однак, якщо у процесі навчання чи військової служби людина стикається з ситуаціями, які суперечать Шаріату, такими як залишення намазу чи прояв пошани перед ідолом, — робити подібні дії неприпустимо.
Водночас, якщо відмова від цих дій потягне за собою загрозу життю, каліцтво чи інше тяжке примушення того ж рівня, то у такому випадку людина вважається такою, що має виправдання. Якщо ж вона робить ці дії без примушення, але при цьому не вірить в ідолів і не заперечує категоричних фардів, то їй виноситься хукм гріховності, однак такфір до неї не застосовується.
б) Ті, хто займають посади у системі куфру.
До правління відносяться такі посади, як правитель, король, президент, міністр, губернатор і повітовий голова. Займати подібні посади мусульманину у країнах, де не здійснюється управління за Ісламом, неприпустимо. Однак для винесення такфіру стосовно таких осіб необхідно доведення ху́джжи. Після того, як їм було роз’яснено, що їх положення означає управління всупереч велінню Аллаха і зазіхання на владу у Його володіннях, і якщо вони свідомо продовжать це, тоді їх положення належить відповідній оцінці.
У той же час державна служба відрізняється від правління. Людина, яка перебуває на службі, не повинна коїти у межах своїх обов’язків дій, які ведуть до куфру. Якщо ж вона стикається з подібними ситуаціями, то до неї застосовуються положення, викладені у підпункті (а).
в) Ті, хто робить намаз за імамом, призначеним системою куфру.
Улеми порахували припустимим робити намаз за мусульманином, який коїть гріх, і сказали: «Гріх відноситься до імаму».
Доказом цьому служить хадіс, переданий Бухарі від Абу Хурайри, у якому Посланець Аллаха (с.а.с.) сказав:
يُصَلُّونَ لَكُمْ، فَإِنْ أَصَابُوا فَلَكُمْ، وَإِنْ أَخْطَئُوا فَلَكُمْ وَعَلَيْهِمْ
«Вони проводять для вас намаз: якщо вчиняють правильно — це вам на користь, якщо б помиляються — це вам на користь, а їм у шкоду».
Також Муслім передає від Абдуллаха ібн Саміта, а він — від Абу Зарра, що Посланець Аллаха (с.а.с.) сказав:
كَيْفَ أَنْتَ إِذَا كَانَتْ عَلَيْكَ أُمَرَاءُ يُؤَخِّرُونَ الصَّلَاةَ عَنْ وَقْتِهَا؟ … قَالَ: صَلِّ الصَّلَاةَ لِوَقْتِهَا، فَإِنْ أَدْرَكْتَهَا مَعَهُمْ فَصَلِّ، فَإِنَّهَا لَكَ نَافِلَةٌ
«Як ти вчиниш, якщо над вами будуть правителі, які відкладають намаз від його часу?. Молись у свій час, а якщо застанеш їх — молись разом з ними, і цей намаз буде для тебе додатковим».
Відомо також, що шафіїти і ханафіти вважали здійснення намазу за грішним імамом макрухом, але дійсним.
Оскільки намаз є одним із категоричних фардів, то для винесення такфіру — як стосовно імама, так і стосовно мамума (того, хто робить намаз за імамом), — необхідна наявність доведеного куфру. Отож, сам факт призначення імама державою не робить ані його самого, ані тих, хто молиться за ним, невірними. Його положення стосовно цього не відрізняється від положення державного службовця.
Матеріал із книги «Такфір», випущеної видавництвом журналу «Köklü Değişim»
Автор: Куртулуш Севінч
1. Ху́джжа — шаріатський довід, за допомогою якого людині роз’яснюється істина і усувається виправдання з невігластва; на його основі стає можливим винесення шаріатського хукму.
2. Вахдат аль-вуджуд — вчення, яке приписується низці представників тасаввуфа (часто пов’язується з Ібн Арабі), згідно з яким буття розглядається як єдине, а творіння — як ототожнюване з Творцем або як Його прояв; у такому розумінні суперечить основам ісламської акиди.
3. Такия — приховання своїх переконань або істинного положення за наявністю примушення чи загрози шкоди.