Яка конституція потрібна Туреччині: громадянська чи ісламська?

«Конституція» у загальному змісті визначається як «закон, який визначає форму держави, межі її системи управління, повноваження і відповідальність кожної влади, а також взаємовідносини між державою і народом, права і обов’язки держави перед народом і народу перед державою». Конституції, поряд з правами і обов’язками особистості, є основою для інших законів, регулюючих взаємовідносини між людьми, які визначають суспільний устрій і спосіб життя.

Яка конституція потрібна Туреччині: громадянська чи ісламська?

Якщо у правовій літературі у конституції така загальна межа, то коли йдеться про Туреччину, стає очевидним, що такі поняття, як «правова держава», «головування закону», «права людини», «гарантія свобод», «рівність усіх перед законом» — усього лише порожні формулювання, вставлені до тексту виключно «для проформи», тоді як в дійсності вони представляють собою незграбні імітації західних конституцій. Це знає кожен, хто живе у цій країні. Тому як колишні, так і діюча нині конституція не мають нічого спільного з мусульманським народом Туреччини. Адже світська республіка з самого початку була заснована всупереч волі народу, об’явила війну усім цінностям, які належать народу, і по суті — своїй ідейній основі — представляє собою чуждий мусульманському народу режим. В силу цього, починаючи з першої конституції 1921 року і до наших днів, республіка була побудована на основі захисту самої себе від народу, при тому під фасадом «демократичного парламенту», де нібито «представники народу дають свою згоду». По суті ж це був воєнний режим, народжений шляхом державного перевороту. І головною метою було не благо народу, а забезпечення виживання світського устрою.

З іншого боку, з метою інтеграції мусульманського народу до республіканського режиму, який суперечить його вірі і цінностям, у конституції 1921року було вказано, що релігія держави — Іслам. Однак це положення, подібно багатьом статтям сучасних конституцій, залишилось лише на папері. В дійсності якобінська світська політика, яка проводилась під вивіскою «революцій», перетворила цей пункт на прикриття для війни проти Ісламу. Він став своєрідною завісою, під якою коїлись утискання. Пізніше 5 лютого 1937 року, до діючої на ту мить конституції 1924 року була внесена поправка, яка офіційно закріпила світський характер держави. Судячи з усього, це відбулось виходячи із розрахунку, що «революції завершені» і «супротивників світського режиму більше не залишилось». З того часу світська природа держави зберігається як непорушна доктрина, яка охороняється усіма державними інститутами.

У наш час такі поняття, як «військове попечительство», «демократизація» і «громадянська конституція», особливо активно використовувані у період правління «Партії Справедливості і Розвитку», стали символами політичного протистояння, а не справжніми кроками до змін. Ці терміни відображають боротьбу за вплив між британською школою, яка опиралась на військових і вважала себе володарем держави, і американською школою, яка прагнула витіснити її і зайняти її місце. Жорсткий лаїцизм британського толку настільки виснажив мусульманське населення, що більш м’які підходи американського зразка почали сприйматись як «менше зло». Це і створило сприятливе підґрунтя для політичного затвердження дискурсу про «громадянську конституцію».

Насправді ж те, хто саме складає конституцію — проамериканські громадянські кола чи військові, які опираються на британський вплив, і політики, які їх підтримують — зовсім не головне. Усе вирішує джерело самої конституції. До того часу, поки вона заснована на людському розумі, а не на божественному Одкровенні, не має значення, хто її пише — цивільні чи військові. Суть залишається колишньою: одна сторона насаджувала свою хибну і спотворену концепцію силою і шляхом переворотів, а інша — через демократичні свободи і спокуси, прагнучи м’яко схилити мусульманський народ до прийняття режиму рабства перед людьми.

У цій грі впливів обидві сторони — і західні еліти, і їх місцеві ставленики — борються не за інтереси народу, а за збереження і зміцнення власного становища. Держава при цьому розглядається не як інститут, закликаний служити народу і оберігати його благо, а як трофей, необхідний для захисту інтересів правлячих кіл та їх зарубіжних покровителів. Поправки до конституції теж не виходять за межі цієї боротьби і представляють собою ніщо інше, як засіб встановлення контролю над державою.

Якщо проаналізувати зміни, внесені до конституції 1982 року, створену у дусі британського впливу після воєнного перевороту, стає видно, у періоди посилення американського впливу відбувались найбільш значні реформи: у період правління Тургутa Озала — в 1990 році були змінені 9 статей, у правління Ердогана — 9 статей у 2007 році, 26 статей у 2010 і 18 статей у 2017 рр. В ітозі із 177 статей конституції часткові зміни під гаслом «демократизації» були внесені до 62 статей.

У зв’язку з цим нам слід зосередитись не на тому, чи є конституція «громадянською», «військовою» чи «змішаною громадянсько-військовою», і не на її численних правках, які перетворили її на дещо на кшталт «клаптикової ковдри», як говорить народ, а на питанні: що вона дійсно принесла суспільству і що у нього відняла? Інакше кажучи: чи сприяла вона розвитку суспільства — чи, навпаки, стала причиною його розкладу?

Світський режим, зведений на руїнах Османського Халіфату, був не просто кроком до вестернизації, але, по суті, спробою — під прикриттям гасла «незалежність» — передати нашу землю під владу західних колонізаторів, насамперед — Великобританії. Але іще більш важливою була інша мета: знищити ісламську ідентичність суспільства, розірвати його зв’язок з Ісламом та Ісламською Уммою і примусити забути власне минуле.

Так мусульманські общини, які сторіччями жили на цих землях як брати, були об’єднані під нав’язаним визначенням «турецької ідентичності» — замість їх ісламської ідентичності — через громадянський статус. А мусульмани, які живуть за межами Турецької Республіки, почали сприйматись як іноземці, а те, що відбувається у їх країнах — як «зовнішні справи». Світська республіка, яка порвала зі спадщиною Османського Халіфату, тим самим повністю відповідаючи інтересам колоніальних держав, сприяла розколу між арабами, турками і курдами. Режими за межами Туреччини — будь то королівства, емірати чи диктатури — стали стражами штучно прокреслених кордонів, які розділяють мусульман.

Замість арабського алфавіту — мови Корану і Сунни, тобто істинних джерел Ісламу — офіційною мовою була затруджена турецька, заснована на латинському алфавіті західного походження. Це робилось для того, щоб мусульмани, залишаючись такими за вірою, втратили можливість читати Іслам із першоджерел і розуміти запропоновані Ісламом рішення життєвих проблем — і, відповідно, більше не могли вимагати реалізації тих благ, які Аллах призначив усьому людству. Створивши на місці Халіфату Управління зі справ релігії (Diyanet İşleri Başkanlığı), світський режим штучно звузив Іслам до приватної релігії, відірваної від життя, зведеної до обрядів, замкнутої у мечетях. А його співробітникам — імамам — були нав’язані ролі, подібні священикам у церкві, з термінами «релігійний служитель» і «духовна особа», які не мають місця в ісламському світогляді.

Світська республіка, заявляючи про своє «рівновіддалене ставлення до усіх релігій», в дійсності прирівняла Іслам до хибних релігій і забобон. Іслам, який є досконалою системою життя і пропонує рішення усіх життєвих проблем, був навмисно віддалений від свідомості людей.

Політика освіти і виховання, яка проводилась з миті заснування республіки, прищеплювала тим же поколінням аналогічний погляд, тим самим заклавши основу для поширення у суспільстві деїзму і атеїзму, на які сьогодні прийнято скаржитись.

Водночас і нинішня влада — під прикриттям гасел «світської держави» і «демократизації» — узаконила захист усіх видів чуждих Ісламу збочених ідей і дозволила створювати організації для їх просунення. А будь-які політичні об’єднання, засновані на ісламських ідеях, навпаки, були затавровані як «терористичні» — в дусі американської риторики. Якщо раніше, при колишньому режимі, мусульман утискали під приводом «релігійної реакції», що викликало масове обурення, то сьогодні влада не тільки змінила термін, але й посіяла серед мусульман страх бути звинуваченими у тероризмі, стримавши їх тим самим від участі в ісламській політичній діяльності. Так світська система прагнула усунути накопичуваний у суспільстві гнів проти себе.

Аналогічним чином і засновники світської республіки — це люди, розуми яких були до країв наповнені західними ідеями. Вони свідомо усунули мусульман із політичного простору і із процесів прийняття рішень. До того ж, вони перешкоджали будь-якому згадуванню ісламських ідей у політичній сфері. Ті мусульмани, які прагнули увійти до нового політичного оточення, допускались туди тільки за умовою, що вони відмовляться від істинного змісту ісламських понять і примиряться зі світським режимом. В результаті виникли нові фігури — так звані «демократичні апостоли» чи «мусульмани-демократи».

Ця нова «поросль» під приводом «розширення свобод» почала заохочувати усе, що Іслам забороняє у відносинах між чоловіками і жінками — розпусту, перелюбство. Статеві збочення почали представлятись як «особиста свобода», а нападки на Іслам і його цінності — як «свобода думок». Будь-який доход, незалежно від його джерела, став визнаватись «священним», якщо з нього сплачуються податки.

Крім того, нинішні «новообрані демократи» забезпечили легалізацію багатства, добутого будь-якими забороненими (харам) способами, якщо це робилось у межах, дозволених системою. Через банки — стовпи капіталістичної економіки — доходи від лихварства та інші види забороненого прибутку були нормалізовані під виглядом «свободи володіння майном». При цьому створюється ілюзія, ніби людей насильно вимушують слідувати Ісламу, тоді як зречення від Ісламу і віровідступництво мусульман подаються як «свобода віросповідання і совісті». Заборона на те, що Іслам об’явив забороненим, і виконання того, що він приписав, — тобто наставляння до істини і терпляче слідування їй — тепер розглядаються як «зазіхання на свободу». Це призвело до руйнування культури наставляння (насіха). В результаті харам, який отруює усі сфери життя, став широко розповсюджуваним явищем.

З іншого боку, ми усі добре знаємо, що за останній 101 рік світський режим так і не виконав своєї обіцянки «повної незалежності». Через міжнародні договори, угоди і членство у різних міжнародних організаціях країна продовжувала діяти під впливом колоніальних держав — у політичній, військовій, торговій, фінансовій і економічній сферах. Це стосувалось і таких ключових галузей, як енергетика, сільське господарство, тваринництво, промисловість, технології, освіта, культура і охорона здоров’я. Незважаючи на багаті природні ресурси, ми ані на мить не позбавились від бідності і зубожіння.

Усі описані вище факти показують, що закони, засновані на людському розумі, особливо — конституції, є однією із головних причин громадського розпаду і деградації. Замість того, щоб вести суспільство до процвітання, вони призвели до занепаду, нещастя і відродження джахілії у сучасну епоху. Наш Господь, Пречистий Він і Великий, говорить:

أَفَحُكۡمَ ٱلۡجَٰهِلِيَّةِ يَبۡغُونَۚ وَمَنۡ أَحۡسَنُ مِنَ ٱللَّهِ حُكۡمٗا لِّقَوۡمٖ يُوقِنُونَ

«Невже вони бажають судити за законами часів невігластва? А хто може судити краще Аллаха для людей, переконаних в істині?» (5:50)

Отож, не варто обманюватись привабливою риторикою про «громадянську» конституцію, яка подається як корінна альтернатива військовій, — в арабській мові слово «громадянська» (madanî) перегукується зі словом «цивілізована» і тому звучить особливо милозвучно. Як кололись Цивільний кодекс рекламували як вираження «цивілізації» (у тому змісті, який на той час вкладався до цього слова — «розвиненість»), так і сьогодні ідею «громадянської конституції» просувають за допомогою красивих, але оманливих гасел. Нас вже намагались відірвати від нашої ісламської ідентичності і сутності під приводом «досягнення рівня розвинутих суспільств» — і тепер та ж хитрість використовується знов, але в іще більш витонченій формі.

Істинне рішення — як для мусульман, так і для усього людства — полягає в ісламській конституції, заснованої на шаріатських доводах: Корані, Сунні, одностайній думці сподвижників (іджма) і шаріатській аналогії (кияс). І у швидкому відновленні Халіфату, який буде запроваджувати цю конституцію у життя на основі пророцького методу.

З цією державою будуть під надійним захистом наші розуми, майно, багатства, життя, честь, потомство і землі.

Це держава, в якій халіф щедро розподіляє багатства серед людей; де основні потреби кожного вдовольняються у повній мірі, а для вдоволення додаткових і розкішних нужд створюються найкращі умови — незалежно від мови, релігії, раси чи кольору шкіри.

Це держава — де усі, включаючи халіфа і керівників, рівні перед законом; де люди можуть без страху закликати своїх правителів до відповіді; де неможлива свавільна зміна законів і постанов; де торжествує вища справедливість в усіх сферах життя, і де люди скеровуються до Ісламу цілими народами.

Це держава — там, де немає рабства перед рабами, але тільки покора одному лише Господу світів — Аллаху.

وَعَدَ ٱللَّهُ ٱلَّذِينَ ءَامَنُواْ مِنكُمۡ وَعَمِلُواْ ٱلصَّٰلِحَٰتِ لَيَسۡتَخۡلِفَنَّهُمۡ فِي ٱلۡأَرۡضِ كَمَا ٱسۡتَخۡلَفَ ٱلَّذِينَ مِن قَبۡلِهِمۡ وَلَيُمَكِّنَنَّ لَهُمۡ دِينَهُمُ ٱلَّذِي ٱرۡتَضَىٰ لَهُمۡ وَلَيُبَدِّلَنَّهُم مِّنۢ بَعۡدِ خَوۡفِهِمۡ أَمۡنٗاۚ يَعۡبُدُونَنِي لَا يُشۡرِكُونَ بِي شَيۡ‍ٔٗاۚ وَمَن كَفَرَ بَعۡدَ ذَٰلِكَ فَأُوْلَٰٓئِكَ هُمُ ٱلۡفَٰسِقُونَ

«Аллах обіцяв тим із вас, які увірували і робили праведні діяння, що Він неодмінно зробить їх намісниками на землі, подібно тому, як Він зробив намісниками тих, хто був до них. Він неодмінно обдарує їх можливістю сповідувати їх релігію, яку Він схвалив для них, і змінить їх страх на безпеку. Вони поклоняються Мені і не долучають співтоваришів до Мене. Ті ж, які після цього відмовляться увірувати, є нечестивцями» (24:55).

Köklü Değişim Dergisi
Халук Озьдоган