Всевишній Аллах сказав:
وَأَنِ ٱحۡكُم بَيۡنَهُم بِمَآ أَنزَلَ ٱللَّهُ وَلَا تَتَّبِعۡ أَهۡوَآءَهُمۡ وَٱحۡذَرۡهُمۡ أَن يَفۡتِنُوكَ عَنۢ بَعۡضِ مَآ أَنزَلَ ٱللَّهُ إِلَيۡكَۖ فَإِن تَوَلَّوۡاْ فَٱعۡلَمۡ أَنَّمَا يُرِيدُ ٱللَّهُ أَن يُصِيبَهُم بِبَعۡضِ ذُنُوبِهِمۡۗ وَإِنَّ كَثِيرٗا مِّنَ ٱلنَّاسِ لَفَٰسِقُونَ ٤٩
«Суди між ними згідно з тим, що ниспослав Аллах, і не слідуй їх пристрастям. І стережись, щоб вони не відвернули тебе від частини части того, що ниспослав тобі Аллах. Якщо ж вони відвернуться, то знай: Аллах бажає уразити їх за деякі із їх гріхів. Воістину, багато із людей є нечестивцями» (5:49).
У цьому питанні є багато аятів, які вказують на те, що відповідальність за застосування шаріатських хукмів була покладена на Посланця Аллаха (с.а.с.). А звернення до Посланця (с.а.с.) у питаннях управління одночасно є зверненням до усіх правителів, які будуть управляти за Ісламом після нього.
Причина цього полягає у наступному правилі усуля: «Звернення до Посланця Аллаха (с.а.с.) є зверненням до усієї Умми». А оскільки звернення у даному аяті стосується питань управління, і при цьому не існує доводу, який вказує на те, що це звернення є винятковим тільки для нього (с.а.с.), то воно поширюється і на халіфів, які прийшли після Посланця Аллаха (с.а.с.).
З огляду на це, ми говоримо: «Той, хто приводить до виконання шаріатські хукми, — це правитель, який управляє за Ісламом».
У хадісах повідомляється, що грішник, який заслуговує на хадд, приводився до Посланця Аллаха (с.а.с.) для приведення покарання до виконання.
Муслім передає від Анаса ібн Маліка (р.а.):
أَنَّ النَّبِيَّ صلى الله عليه وسلم أُتِيَ بِرَجُلٍ قَدْ شَرِبَ الْخَمْرَ فَجَلَدَهُ بِجَرِيدَتَيْنِ نَحْوَ أَرْبَعِينَ
«До Посланця Аллаха (с.а.с.) привели чоловіка, який вжив вино, і він (с.а.с.) піддав його покаранню, вдаривши двома пальмовими прутами біля сорока разів». Анас сказав: «Так само вчиняв і Абу Бакр».
Цей хадіс ясно вказує на те, що приведення хаддів до виконання здійснювалось самим Посланцем Аллаха (с.а.с.), тобто через владу, а не окремими особами з власної ініціативи.
Аналогічна практика мала місце і в епоху праведних халіфів. Існує багато повідомлень, які вказують на те, що грішника, які заслуговує на хадд, приводили до халіфу для застосування покарання.
Абу Дауд ат-Таялісі у своєму «Муснаді» передає від Хусейна ібн Аби Сасана ар-Раккаші, який сказав:
حَضَرْتُ عُثْمَانَ بْنَ عَفَّانَ رَضِيَ اللَّهُ عَنْهُ، وَأُتِيَ بِالْوَلِيدِ بْنِ عُقْبَةَ قَدْ شَرِبَ الْخَمْرَ، وَشَهِدَ عَلَيْهِ حُمْرَانُ بْنُ أَبَانَ وَرَجُلٌ آخَرُ، فَقَالَ عُثْمَانُ لِعَلِيٍّ: أَقِمْ عَلَيْهِ الْحَدَّ
«Коли я перебував у Усмана ибн Аффана (р.а.), до нього привели аль-Валіда ібн Укбу, який вжив вино. Хумран ібн Абан і іще одна людина засвідчили це. Тоді Усман сказав Алі: «Приведи до виконання хадд стосовно нього».
Цей випадок ясно показує, що застосування хаддів в епоху праведних халіфів так само здійснювалось самим головою держави і за його розпорядженням.
Улеми також висловились щодо цього питанні наступним чином.
Шейх уль-Іслям Ібн Таймійя сказав: «Аллах звернувся до віруючих з повеліннями і правами в абсолютній формі. Наприклад, слова Всевишнього: «Крадію і крадійці відсікайте руки».
Однак відомо, що той, до кого звернуто повеління щодо виконання дії, повинен бути здатним його виконати. А на того, хто не здатен, це повеління не покладається.
Здатною же до виконання цього є влада. Тому приведення хаддів до виконання є обов’язком влади та її помічників».
Імам Аляуддін аль-Касані сказав: «Умовою приведення хаддів до виконання є Імамат».
Аль-Куртубі сказав: «В цьому питанні — тобто у тому, що адресатами повелінь щодо хаддів є Імам і його помічники, — немає розбіжностей».
Імам аш-Шафії сказав: «Ті, хто приводить хадд до виконання стосовно вільних людей, — це Імам і його помічники».
Ібн Кудама сказав: «Ніхто, окрім Імаму і його помічників, не має права приводити хадд до виконання».
Матеріал із книги «Такфір», випущений видавництвом журналу «Köklü Değişim»
Автор: Куртулуш Севінч
1. Хадд (мн. ч. худуд) — встановлене Шаріатом покарання за певні злочини, які відносяться до прав Аллаха, міра і порядок застосування якого визначені Одкровенням і не підлягає довільній зміні.