Цей останній підхід виражає торг, синтез, право на співавторство, «компроміс», замість прямого протистояння, відкритого заперечення і відступництва від керівництва нашого Господа. Можна помітити, що цей підхід був надзвичайно ефективним в історії людства, особливо в спотворення громадського сприйняття релігії. У якості одного із найбільш наочних прикладів такої ситуації, можна навести «внутрішню» фальсифікацію Павла і, звичайно ж, Римської імперії, яка згодом і перетворила в «офіційну релігію» підходи Павла до пророцтву Посланця Аллаха Іси (а.с.) і принесеного ним послання тавхіда.
Той факт, що євреї перетворили пророцтво Муси (а.с.) в «національну релігію національного бога», знов же, за допомогою процесу «внутрішнього» спотворення і фальсифікації, є одним із результатів цього самого підходу – «інтерпретування на свій лад». Протягом усієї історії люди бажали релігії, яка не втручається в громадський, політичний, економічний порядки і процеси, які вони створювали в руслі своїх забаганок і капризів. Вони бажали релігії, яка б не втручалась в їх язичницькі тенденції, апелюючи тільки до совісті, і обмежуючись ритуалами в храмах, а пануючі сили прагнули лише до такому релігійному сприйняттю і практиці.
Вираженням такого підходу є наступні заперечування жителів Мадьяна проти заклику Шуайба (а.с.):
قَالُواْ يَٰشُعَيۡبُ أَصَلَوٰتُكَ تَأۡمُرُكَ أَن نَّتۡرُكَ مَا يَعۡبُدُ ءَابَآؤُنَآ أَوۡ أَن نَّفۡعَلَ فِيٓ أَمۡوَٰلِنَا مَا نَشَٰٓؤُاْۖ إِنَّكَ لَأَنتَ ٱلۡحَلِيمُ ٱلرَّشِيدُ
«Вони сказали: «О, Шуайб! Невже твій намаз велить нам зректись того, чому поклонялись наші отці, або розпоряджатись нашим майном не так, як ми того хочемо? Адже ти ж — стриманий, розсудливий»» (11:87).
Наступні підходи многобожників, які складали міське самоврядування Дар ан-Надва в джахілійський період Мекки, які виражають один із аспектів «компромісних» пропозицій Посланцю Аллаха (с.а.с.), розкривають підходи пануючих сил у відношенні релігії Аллаха (системи життя, визначеної для людей), від минулого до сучасності:
وَإِذَا تُتۡلَىٰ عَلَيۡهِمۡ ءَايَاتُنَا بَيِّنَٰتٖ قَالَ ٱلَّذِينَ لَا يَرۡجُونَ لِقَآءَنَا ٱئۡتِ بِقُرۡءَانٍ غَيۡرِ هَٰذَآ أَوۡ بَدِّلۡهُۚ قُلۡ مَا يَكُونُ لِيٓ أَنۡ أُبَدِّلَهُۥ مِن تِلۡقَآيِٕ نَفۡسِيٓۖ إِنۡ أَتَّبِعُ إِلَّا مَا يُوحَىٰٓ إِلَيَّۖ إِنِّيٓ أَخَافُ إِنۡ عَصَيۡتُ رَبِّي عَذَابَ يَوۡمٍ عَظِيمٖ
«Коли Наші ясні аяти читають тим, які не сподіваються на зустріч з Нами, вони говорять: «Принеси нам інший Коран чи заміни його!». Скажи: «Не годиться мені замінювати його за своїм бажанням. Я лише слідую тому, що навіюється мені в Одкровенні, і боюсь, що якщо я ослухаюсь Господа мого, то мене спіткають муки в Великий день»» (10:15).
Нарешті, давайте спробуємо зробити вступ до нашої теми, звернувши увагу на інший вид «опозиції», яку мекканські многобожники проявили проти коранічного послання. Наш Господь говорить в 26 аяті сури «Фуссілят»:
وَقَالَ ٱلَّذِينَ كَفَرُواْ لَا تَسۡمَعُواْ لِهَٰذَا ٱلۡقُرۡءَانِ وَٱلۡغَوۡاْ فِيهِ لَعَلَّكُمۡ تَغۡلِبُونَ
«Невіруючі сказали: «Не слухайте цей Коран, а починайте говорити маячню (спростовуйте його будь-яким способом або галасуйте під час його читання). Можливо, ви візьмете гору»» (41:26).
Щоб зрозуміти підхід релятивізму[3] (відносності), нав’язаний постмодерністською формою сприйняття, яка зародилась на Заході, з метою спотворення ставлення людей до Ісламу у цілому, і Корану зокрема, нівелювання основного претендування Ісламу на істину і суверенітет, звівши його до внутрихрамової релігії, на кшталт християнству, необхідно осмислити питання, про які детально інформують нас ці аяти. Тоді нам стане зрозуміла ціль цього підходу і підґрунтя, на кому він будується.
Ми повинні ясно розуміти ставлення тиранів минулого і сучасності до релігії Аллаха, стратегії і тактики, яким вони слідували, щоб не допустити панування істини на землі. Тоді ми зможемо побачити, що багато підходів, які сьогодні нам намагаються представити у якості «наукової думки», «філософського міркування» і так далі, насправді, засновані на підступних стратегіях, вигаданих тиранами проти релігії Аллаха.
Зусилля, скеровані на те, щоб завадити Ісламу претендувати на істину і панування
Так, як ідолопоклонники древньої джахілії, так і ідолопоклонники із числа представників сучасної і постсучасної джахілії, ніколи не погоджувались з релігією, яка втручається у встановлені і підтримувані їх власними бажаннями соціальні, політичні і економічні системи, і має на меті царювання на землі її права на істину, суверенітет і усунення брехні.
Замість Бога, Який встановлює кордони для людей, Який є Господом і Володарем землі і небес, вони бажають «бога», якому самі визначають повноваження згідно людської забаганки, який не панує, а підкорений. А також релігію, яка не встановлює кордони для людей, а відносно якої встановлюються кордони, яка не домінує, а є залежною. Вони допускають релігію і релігійність, межі якої вони малюють так: «Моліться, але нехай ця молитва не заважає нашому ідолопоклонству, нашій системі ідолопоклонства, нашій капіталістичній системі грабування і накопичення, просто займайтесь своєю справою …».
З цієї причини, гордовиті групи, які стали адресатами послання, яке не вписується в їх межі, яке об’явило, що веління, як і творіння, належить Аллаху[4], що право приймати рішення належить лише Йому[5], і закликало людей підкорятись межам (худудуллах), визначеним для них їх Господом[6], спочатку намагались придушити і знищити його (це послання). А коли їм це не вдалось, вони почали шукати примирення з ним, у якості «проміжної компромісної формули». Звичайно, в основі вищезгаданого пошуку примирення лежала спроба фальсифікувати монотеїстичну природу пророцького послання, зробити її сумісною з їх власними хибними (батиль) процесами, позбавивши релігію претендування на істинність і панування.
В 26 аяті сури «Фуссілят» і 15 аяті сури «Юнус», говориться про тактику старійшин Мекки перед лицем пророцької місії і заклику Посланця Аллаха (с.а.с.), останньої ланки в божественному керівництві, яка залишається дійсною до Судного дня. Із них ми розуміємо, що вони намагались заманити Посланця Аллаха (с.а.с.) до пастки компромісу і змішування істини з брехнею, з одного боку, і активно наводили багато відволікаючого галасу, з іншого.
«Принеси інший Коран, відмінний від цього, або внеси в нього зміни!», — подібними виразами вони заявляли, що не приймуть порядки, засновані на пануванні божественного послання і критеріїв Корану, які в корні відкидають пануючий в Мецці порядок ширку, закликаючи людей підкорятись тільки Аллаху і Його Посланцю. Таким чином, мушріки заявляли, що не збираються слідувати Корану і пророцькому посланню.
Ми бачимо, що глобальні пригноблювачі, які є представниками сьогоднішньої джахілії, і місцеві пригноблювачі, які є їх агентами, подібним чином ставляться до посланню Ісламу і Корану. Хоча тактика і підходи змінились, ми бачимо, що основна скерованість і стратегія залишились колишніми. Сьогодні неважко помітити, що сучасні форми сприйняття і спотворення, такі як історизм, універсалізм і постмодерністські форми сприйняття і спотворення, такі як релятивізм, є саме сучасним і постмодерністським галасом проти коранічного послання, і спробами відхилення, які відповідають пропозиції «Принесіть інший Коран, відмінний від цього, або внесіть в нього зміни!».
Сьогоднішні вогнища нестабільності діють з упередженням не слідувати Книзі Аллаха, оскільки вона передає послання, критерії і мірила, які в корні розхитують організовані ними порядки грабування і накопичення. З іншого боку, за допомогою різних форм підходів, заснованих на спотворенні, вони намагаються підкорити Книгу Аллаха своїм власним процесам, абстрагувати її від її претендувань на істину і суверенітет і заснованих на них хукмів, перетворивши її у храмову книгу і ритуальний інвентар.
Герменевтика[7] і історизм – форми інтерпретації, які уперше були застосовані до Біблії в процесі протестантської реформації і скеровані в основному на те, щоб зробити людину такою, яка визначає над Одкровенням, відсторонивши її від ролі адресата, який слухає і підкоряється Одкровенню, були описані як «універсалізація послання». Відомо, що підхід скасування хукмів (життєвого джерела, визначеного Господом для людини) з самоочевидним ствердженням, що «послання універсальне, але хукми історичні», таким же чином намагались адаптувати до Ісламу модерністські рухи, які виникли внаслідок копіювання і проектування модернізму на ісламський світ.
Цей підхід приймає людину та її обмежений інтелект, який залежить від часу і простору, а тому таким, що є історичним, у якості універсальної цінності/мірила/критерію. Позиціонуючи Одкровення, яке не залежить від часу і простору, а ниспослане для їх упорядкування, у якості історичного, такій підхід, врешті решт, відповідає типології самохвальної і безбожної людини, яка намагається підкорити Одкровення собі і своїм забаганкам, замість того, щоб повністю йому підкоритись.
Претендування на «відносність аятів Корану», які є предметом нашої статті, є ніщо інше, як спроба фальсифікації, продукт того же «копіпаста» – сліпого слідування, за принципом «вирізати, копіювати, вставити» («copy-cut-and-paste»). В Туреччині з часів «Наказу про реорганізацію» («Tanzimat Fermanı», 1839 р.), домінуючим відношенням стало догоджання Заходу в усіх областях. Від світогляду до правової системи, від політики до економічного порядку, сліпе наслідування брехливому Заходу і його порочним діянням, представляють собою домінуючий підхід в усіх областях, від державного управління до академічних кіл.
Цей, скерований на Захід, підхід, не тільки взяв і скопіював усе, що було вироблено модерністською теологією, але й став готовим споживачем продукції постмодерністської теології, також виробленої на Заході з метою подолання криз модернізму. Постмодерністська форма інтерпретації прийшла на допомогу модерністському підходу в ту мить, коли останній був заблокований, стикнувшись з ростом впливу в XX сторіччі ісламського пробудження, що кинув серйозний виклик претендуванням модернізму. Проголосивши «смерть Бога» і утвердивши людину своїм власним богом, а людський розум — єдиним провідником перед лицем «Божественної істини», постмодернізм об’явив «світсько-секулярну істину», побудовану ним за допомогою протиставленої католицизму «Наукової церкви» – єдиною істиною, дійсною для людства.
Оскільки претензія Заходу на єдину істину потрапила у тупик і зіштовхнулась з великим викликом, то було вирішено усунути саму ідею про «істину». У той час як жителі Заходу діяли з позиції «Перемога або смерть» перед лицем істини, захищаючи ствердження «Я є – істина» за допомогою модернізму і, нав’язуючи його усьому світу, в мить, коли це ствердження потрапило у тупик, був озвучений новий підхід: «Тому не існує такої речі, як єдина істина; кожне претендування на істину гідне поваги і обґрунтовано. Ніхто не може приймати свої власні переконання і думки як єдину істину, і відстоювати їх в даному контексті. У кожного своя істина і правда». Таким чином, за допомогою «відносності і, отож, множинності істин», намагались запобігти зростаючим претендуванням Іслама на істину і панування у світі. Якщо існує багато істин, то немає такої речі, як істина! Чи не так?!
Як видно, постмодернізм, відкидаючи ідею обов’язкової істини для усіх людей, релятивізує (робить відносною) істину, визначаючи кожну людину «архітектором своєї власної істини», а отож, значить, тим самим, визнаючи його своїм власним «паном і богом». Тому ясно, що цей підхід є одним із найбільш принципових відхилень, на якому сьогодні треба акцентувати увагу.
Професор Мустафа Текін в своїй статті «Проблема «релігії» постмодернізму», опублікованої в журналі «Milel ve Nihal», робить дуже важливі висновки по нашій темі. Текін стверджує, що для постмодерністського підходу не залишилось істини, яку можна було б відкрити, через його релятивізацію істини, і говорити: «...Постмодернізм, перш за усе, кидає виклик ідеї єдиної універсальної істини, а з іншого боку, він створює фрагментарне уявлення про істину, уходячи від розуміння «цілісності». Таким чином, якщо модернізм підміняє Бога абстрактною людиною, то в постмодернізмі кожна людина стає сама по собі Богом»[8].
Мустафа Текін, в своїй статті, звертає нашу увагу на наступні дуже важливі моменти: «Положення релігії в постмодерністському розумінні також схильне цій нестабільності. Тому що відмова від істини і релятивізація істини витісняють релігії, і особливо – релігії Одкровення. В постмодернізмі релігії виражають себе, тільки обмежуючись індивідуальними людськими кордонами, тим самим спотворюючи сутність релігій. Проте релігії засновані на універсальній релігійній істині. Якщо модернізм звужує всеохоплюючі рамки релігії, піддаючи її редукції, то постмодернізм радикально відкидає це. «В цьому крайньому випадку, постмодернізм підриває і робить безпідставною саму суть релігії в рамках слова «religio», що означає «зв’язок» або будь-яке визначення релігії». В цьому змісті, постмодернізм пропонує релігії пройти низку процесів в межах власного змісту. Перший із цих процесів полягає в тому, що постмодернізм вимагає від релігій відмовитись від претензій на універсальну істину»[9].
В продовженні своєї статті, Текін, знов же, дуже рішуче підкреслює, що релігія, яку постмодернізм включає в свою структуру, має синкретичний[10] характер, була оброблена і переорієнтована тільки в цих рамках, відірвана від своєї цілісності, відмовилась від претендувань на істину, і виражає тоталітарний характер постмодернізму, всупереч його заяві про те, що релігія позиціонується проти тоталітаризму, наступним чином: «Важко припустити, що релігія, яка зазнала такої метаморфози, відкриє можливість настільки, щоб стверджувати, що вона залишається бути «сама собою»... З іншого боку, постмодернізм приводить до того, що релігії і філософії відступають від своїх стверджень і претендувань, і перетворюються в культури. Претендування кожної культури на «істину» знаходяться тільки в її власних кордонах і не можуть порівнюватись з іншими. Насправді, тут є два типи тоталітарності. Перший — це тоталітарна позиція постмодернізму, яка вихолощує релігію і філософію від їх претендувань і перетворює їх в культуру. Це відбувається тому, що він відокремлює «структуру» від її цілісності і сутності і позбавляє її «власної сутності»»[11].
Чи може відносне джерело служити арбітром і фурканом?
Насправді, необхідно задати це питання з протилежного боку, тобто навпаки. Чи можна говорити про відносність джерела, яке володіє якостями і місією фуркана і арбітра? Стверджувати це, принаймні, так само абсурдно, як стверджувати, що у марафонця відсутня нога. Замість того, щоб протиставити постмодерністській самоспокусі, яка створює стільки істин, скільки людей на землі, Святу Книгу нашого Господа, яку Він зробив керівництвом до дії для людей, піддаватись цій постмодерністській зухвалості і намагатись сприймати навіть Святу Книгу в рамках цього сприйняття — одна із найбільших оман і порочностей.
Коран, ниспосланий нашим Господом у якості ясного божественного звернення[12], щоб з його допомогою люди відрізняли істину від брехні[13] і судили між собою[14], перетворився із обов’язкового і вирішального джерела життя – в пересічний філософський текст. Згідно постмодерністському підходу, із нього кожен може розуміти усе, що побажає. І давати йому будь-яке тлумачення, яке побажає, усунувши Коран від ролі основного мірила (фуркан), розрізнюючого добро від зла, і арбітра (хакім), вирішуючого суперечки і проблеми між людьми. У той час як особливість, яка робить Корану путівником по життю і головним джерелом хукмів, полягає в тому, що це не джерело конфліктів, а категорична книга хукмів, яка вирішує конфлікти. Зі ствердженням про відносність і релятивізм, цю фундаментальну характеристику Корану намагаються стерти, і знищити його призначення бути імамом, фурканом і арбітром.
На жаль, логіка «У кожного своє розуміння Корану!» – стала настільки дієвою серед мусульман, що відсилки на Коран по будь-якому приводу, або нагадування співрозмовнику про критерії і мірила Корану стали називатись через постмодерністську надмірність – нав’язуванням і диктатурою. Коли ви хочете нагадати критерії Корану по будь-якому актуальному питанню, ви бачите, що деякі співрозмовники, замість того, щоб вести переговори по месседжам аятів, винесеним на порядок денний, одразу ж звертаються до вищезгаданому постмодерністському рефлексу і говорять: «Це просто ваше тлумачення», — пішовши, тим самим від теми.
Проблема дійшла до того, що ми більше не можемо говорити про принципи Корану навіть серед мусульман. Одним словом, ми переживаємо період, коли вам стає вкрай складно робити якому-небудь чоловіку нагадування із Книги, в яку ви обидва увірували. З подібною ситуацією ми стикнулись під час процесу «конституційного референдуму» в 2010 році в Туреччині, коли наші співрозмовники на наші поради про те, що підтримка перегляду недійсної (батиль) конституції врешті решт означає внесок в її формування, по відношенню до аятів, на які ми посилались, відповідали: «Це просто ваше тлумачення аятів».
Сьогодні ситуація зайшла вкрай далеко. Постмодерністська бравада захопила серця і розуми деяких людей, які прираховують себе до Ісламу, до такої міри, що навіть аяти, які пов’язані з фардами, муамалятом і укубатом, більше не є предметом підкорення, а стали предметом інтерпретації. Активно створюється постмодерністське оточення відносного сприйняття, в якому кожен може дати будь-яке тлумачення, яке побажає, і накласти його на Коран.
Коран, який Господь назвав «Хаблюллах» (верв’ю Аллаха), велівши нам триматись за нього усім разом [15], при такому підході послаблюється і стає неефектним і нефункційним. Як відомо, до сьогоднішнього дня перешкодою перед коранічним посланням був підхід, який стверджує про те, що «не кожен може зрозуміти Коран», який в основному був пов’язаний з уявленнями про релігії, закріпленими з боку традицій. Найчастіше, коли ви нагадували співрозмовнику про коранічну міру, коли ви посилались на аят по якій-небудь темі, и стикались з відповідною реакцією, на кшталт: «Ми не можемо цього зрозуміти, це дано зрозуміти лише шейхам і ходжа ефенді!».
Зараз це розуміння в значній мірі подолано. Навіть численні кола з традиційним розумінням Корану, які іще вчора вважали читання перекладу Корану причиною відхилення від норми, тепер почали заохочувати читання перекладів. Найсильнішою перешкодою на шляху коранічного послання більше не є традиційне ствердження про «незбагненність Корану розумінню кожного». Навпаки, саме розмиті ментальні уявлення і позиції тих, хто шукає міру в «релятивізмі (відносності) істини» постмодернізму, хто віддає перевагу адаптувати Одкровення до цих теорій, замість того, щоб розглядати сучасні і постмодерністські теорії через ясні і чіткі мірила Одкровення, виходять проти ясних (мубін) і категоричних (къатий) послань Корану.
Як можуть ті, хто замість того, щоб протистояти постмодерністському божевіллю, яке прагне дезінтегрувати коранічне послання в сліпий колодязь релятивізму, несвідомо додавати лепту до цьому божевіллю, упускаючи із виду усі аяти, які роз’яснюють, що це за книга Коран?! Як можна примирити те, що Коран самоочевидний, полегшений, є ясною і роз’ясненою книгою і фурканом (книгою, яка чітко розрізняє істину від брехні) з розумінням «у кожного своє сприйняття Корану», яке є продовженням розуміння «відносності істини» постмодерністської крайності?!
Як може бути обов’язковою книга, яку кожен може розуміти по-різному, як вона може відрізнити істину від брехні і як вона може виконати свою місію арбітра між людьми?! Коран — це конструктивна книга, яка одночасно говорить усім одне і те ж саме; в ній немає протиріч, і вона забороняє віруючим впадати в розбіжності[16]. Ця книга була ниспослана Володарем світів не для того, щоб її обговорювали і влаштовували навколо неї мозкові штурми, подібно філософській книзі чи академічному джерелу, а для того, щоб її зрозуміли і зробили домінуючою у житті. Тому немислимо, щоб Коран вів різними шляхами тих, хто . звертається до нього з благочестивим підходом, свобідним від порочних, міжмазхабних, міжплемінних та інших забобон.
Звичайно, деякі із аятів Корану можуть бути зрозумілі і розтлумачені по-різному серед мусульман. Навіть серед сподвижників час від часу виникали розбіжності в розумінні аятів, але правильне розуміння досягалось тільки після втручання Посланця Аллаха (с.а.с.) чи сподвижника, який був обізнаний в цьому питанні, за його (с.а.с.) відсутності. Прикладом тому може служити суперечка сподвижників про те, що означає вираз «Не прирікайте себе власноруч на загибель!» в 195 аяті сури «Аль-Бакара», і роз’яснення цього питання за допомого пояснення Абу Айюба аль-Ансарі.
Проте ця ситуація не привела до відмінностей в тлумаченні і розумінні, які б вели мусульман в різних напрямках. І в тлумаченні були дозволені деякі відмінності, узгоджувані шляхом спільної старанності розуму ісламського складу на тлі запровадження (мухкаміята) Корану і прямого вчення Посланця Аллаха (с.а.с.) при його житті, а також на тлі вчення його Сунни після його (с.а.с.) смерті. Так було до тих пір, поки не почались некоранічні підходи до Книги Аллаха... Вкрай хибне тлумачення і велика несправедливість, при розгляді 14-ти сторічної культури мусульман та їх нинішнього положення – звинувачувати Коран у виниклих розбіжностях. Звинувачення Корану, який сьогодні відсторонений від ролі визначального чинника в історичному процесі, в нинішніх конфліктах між мусульманами, нічим не відрізняється від звинувачення людини в скоєнні вбивства в стані, коли у неї зв’язані руки і ноги.
Ані безконтекстність харіджизму, ані неістинність постмодернізму
Що визначає наш підхід до Корану, так це – визначення, дані йому нашим Господом в самому Корані, і встановлені Ним критерії цього підходу. А також, в цих межах, приклад Посланця Аллаха (с.а.с.), який є для нас «усвату хасана» (кращим прикладом, зразком для наслідування)[17]. Вкрай помилково намагатись пристосувати методи, породжені необхідністю розуміти і інтерпретувати тексти різних культур, до Корану, який є Божественним Зверненням. Необхідно ретельно уникати підходів, які об’єктивують Коран, послаблюють і затьмарюють його визначаючий і зобов’язуючий характер, творячий життя.
Як несправедливо по відношенню до Корану перетворювати його аяти в інструмент, відриваючи їх від самого коранічного контексту, як це в історичному процесі зробив харіджитський спосіб читання. Так само несправедливо і пригноблююче, по відношенню до Корану, намагатись приректи його на таку крайність, як – «Кожному із Корану по мірі його розуміння!». Необхідно ретельно уникати як крайності, схожої зі зведенням до релігійних текстів в церковній інтерпретації католицизмом, так і крайності протестантизму, яка релятивізує релігійні тексти і створює релігію без констант, повністю зведену до інтерпретації.
Ми повинні настирливо підкреслювати, що Коран — це не об’єкт, який будь-який бажаючий може примусити говорити усе, що побажає, а конструктивний суб’єкт, який несе в собі ясні слова, ниспослані Господом світів для людства, і що він є фурканом, а його послання — обов’язкове. Особливо в це постмодерністське сторіччя, коли усі намагаються затуманити розумінням «відносності істини», а право бути ясним, заперечувати, пред’являти, претензії і говорити про істину – таврують як «тоталітаризм»... Єдина істинна релігія, яка обіцяє людству блаженство в цьому світі і у світі Вічному, і ясне послання Священного Корану – завершальний припис для порятунку, ниспосланий від Господа світів, не будуть розчавлені під постмодерністським галасом, якщо ми не піддамось цій софістичній[18] тріскотні.
Підбиваючи підсумки, ми можемо сказати, що протягом усієї історії більшість людей (аксар ун-нас) і особливо гордовиті групи вельмож, які керували і управляли суспільствами, бажали релігію, яка не встановлює обмеження для них, а встановлює обмеження для себе, відповідаючи їх бажанням, яка засуджується, а не панує. З цієї причини, замість того, щоб підкорятись порядку життя (Худудуллах), явленому в Одкровенні нашим Господом, зі словами «ми почули і підкоряємось», вони звернулись до непослуху і бунту зі словами «ми почули і обурились». Або ж спробували спотворити релігію Аллаха в межах власних бажань з підходом «адаптації під свої інтерпретації», і спробували зробити релігію, ниспослану упорядкувати поведінку людини критеріям Аллаха, підкореною їх бажанням і забаганкам.
Саме тут опиняється у тупику «модерністський бунт проти Творця», який, проголошуючи «смерть Бога», спонукає людину стати своїм власним паном і богом, а насправді перетворює її на об’єкт, який підкоряється забаганкам суверенних центрів і приречений на рабство людям. Підхід «відносності істини» постмодерністського тупика, привнесений на порядок денний для вирішення кризи, і утвердження «відносності аятів Корану», як частина цього підходу, скерованого на затьмарення мірил Ісламу і позбавлення їх обов’язковості, є, якщо виражатись літературою вірусного порядку денного, – останнім варіантом відношення спроби «інтерпретувати Книгу під себе» замість «підкорити себе Книзі».
الٓرۚ كِتَٰبٌ أَنزَلۡنَٰهُ إِلَيۡكَ لِتُخۡرِجَ ٱلنَّاسَ مِنَ ٱلظُّلُمَٰتِ إِلَى ٱلنُّورِ بِإِذۡنِ رَبِّهِمۡ إِلَىٰ صِرَٰطِ ٱلۡعَزِيزِ ٱلۡحَمِيدِ
«Аліф. Лам. Ра. Ми ниспослали тобі Писання, щоб ти вивів людей з дозволу їх Господа із мороків до світла — на шлях Могутнього, Достохвального» (14:1).
Якщо ми звернемо увагу на ці і подібні до них аяти, то побачимо, що морок (брехня, батиль) згадується у множині словом «зулюмат», а істина — в однині словом «нур». Так само ж, в 6-му аяті сури «Аль-Фатіха», Аллах описує Іслам, у фразі «сират уль-мустаким», словом – «сират» (шлях) в однині. Усі ці коранічні акценти є божественними акцентами на унікальності істини, на відміну від постмодерністської маячні, яка намагається виробити якомога більше «істин» за допомогою релятивістського підходу.
Так, істина унікальна, і це – Іслам, єдина істинна система життя, яку наш Господь ниспослав людству через Мухаммада (с.а.с.), останнього Посланця[19]. Постмодернізм намагається звести Іслам від його особливості «єдиної істинної релігії» / «системи для життя» до якості лише однієї із багатьох існуючих релігій і культур, існуючих у світі.
Ми, як віруючі, які усвідомлюють обов’язок слідувати Книзі, знаємо і віримо в те, що вона є основоположним чинником в кожній області і в кожному питанні, мірилом, фурканом і арбітром, якому усе повинно бути надано і чиї рішення повинні бути запроваджені. Тому, замість того щоб підходити до Корану з передумовами сучасної або постмодерністської порочності, з намальованими ними підривними критеріями, ми повинні дивитись на ці хибні західні розуміння через абсолютні критерії Книги Аллаха. І ми в корні відкидаємо ці форми бунту, непослуху проти Творця, які виражають самодовільність і самоутвердження, і прийняття на себе панування і божественності на землі, замість того, щоб слідувати керівництву нашого Господа.
Шукрю Хусейноглу
1. Див. «Аль-Бакара», 285; «Ан-Ніса», 46.
2. Див. «Ан-Ніса», 46.
3. Релятивізм (от лат. relativus — відносний) — методологічний принцип, який полягає в абсолютизації відносності і умовності змісту пізнання. Релятивізм відбувається із однобічного підкреслювання постійної мінливості дійсності і заперечення відносної сталості речей і явищ. Гносеологічне коріння релятивізму — відмова від визнання наступності у розвитку знання, перебільшення залежності процесу пізнання від його умов (наприклад, від біологічних потреб суб’єкта, його психологічного стану або наявних логічних форм і теоретичних засобів). Факт розвитку пізнання, в ходе якого долається будь-який досягнутий рівень знання, релятивісти розглядають як доказ його неістинності, суб’єктивності, що приводить до запереченню об’єктивності пізнання взагалі, до агностицизму.
4. Див. «Аль-Араф», 54.
5. Див. «Юсуф», 40; «Аль-Кахф», 26.
6. Див. «Аль-Бакара», 229; «Ан-Ніса», 14; «Ат-Тавба», 112; «Ат-Талак», 1.
7. Герменевтика (др.-греч. ἑρμηνευτική «мистецтво тлумачення», від терміну ἑρμηνεύω («тлумачу, тлумачити»), етимологія якого неясна) — вивчення принципів інтерпретації (наприклад принципів інтерпретації яких-небудь текстів або (систем) понять — тому що будь-які тексти або поняття формулюються в (не)визначеному оточенні і контексті).
8. Проф. д-р Мустафа Текін, «Проблема «релігії» постмодернізму» (Postmodernizmin “Din” Sorunu), журнал «Milel ve Nihal», випуск липень-грудень 2015 р., стор. 14.
9. Див. там же, стор. 16.
10. Синкретичний — філос. Такий, що складається із різнорідних елементів, але є цілісним. Синкретизм (лат. syncretismus, від грецьк. συγκρητισμός — «федерація критських міст»):
Синкретизм (філософія) — поєднання різнорідних філософських початків в одній системі без їх об’єднання.
Синкретизм (мистецтво) — поєднання чи злиття «не зіставних» образів мислення і поглядів.
Синкретизм (лінгвістика) — постійне об’єднання в одній формі декількох значень чи компонентів значення, розділених між собою різними формами.
Релігійний синкретизм — змішування, поєднання різнорідних віровчальних та культових положень.
11. Див. там же, стор. 17, 19.
12. Див. «Юсуф», 1; «Аль-Хиджр», 1; «Аш-Шуара», 2; «Ан-Намль», 1.
13. Див. «Аль-Бакара», 185.
14. Див. «Аль-Бакара», 213; «Ан-Ніса», 105; «Аль-Маіда», 49.
15. Див. «Алі Імран», 103.
16. Див. «Алі Імран», 103.
17. См. «Аль-Ахзаб», 21.
18. Софістика — застосування софізмів в дискусії; підміна понять.
19. Див. «Алі Імран», 19.