Коли ми дивимось на мусульманські країни, то помічаємо глибоке провалля між режимами, які устоялись, і мусульманськими народами. Як же інакше...
Скасувавши Халіфат, колоніальні західні держави розділили Ісламську Умму на клаптики землі, оточені штучними кордонами. На кожному такому клаптику землі вони створили лояльні їм режими і так званих «лідерів», які охороняють ці режими, щоб підтримувати свою колонізацію і гегемонію. За допомогою цих режимів вони запровадили ціннісні судження, заходи і концепції колоніального Заходу в основи соціального життя. Принцип відокремлення релігії від політики став основою, на якій базувались ці режими. Дана політика стверджувала, що «політика і релігія не можуть співіснувати» і що «політика вимагає відповідності фактам і умовам, підкоряючись вимогам реальності, оскільки змінити факти і умови неможливо». Таким чином, правителі, призначені «опікунами» в мусульманських країнах, отримали можливість діяти незалежно від урахування думки мусульманських народів в своїх рішеннях, залишивши Ісламську Умму у стані заціпеніння. Нові політичні і соціальні умови, які виникли після падіння Халіфату, були представлені як «реальність», з якою треба змиритись, і маніпуляції в цьому напрямку тривають донині. Ідеї, концепції, уявленні і поняття, які виходять із ісламської акиди, були доведені до стану, коли вони стали чуждими існуючим умовам, і від них не очікувалось ніяких рішень. Це привело до того, що Іслам став чимось особистим, обмеженим відносинами між Аллахом і людиною, таким, що нічим не відрізняється від інших релігій, які займаються лише передбаченням майбутнього і не мають відношення до світу. Мусульмани опинились у положенні підкорення умовам, позбавлені тієї динаміки, яка могла б змінити існуючу реальність. Коли Ісламська Умма спробувала змінити це положення, вона стикнулась з жорстокими репресіями з боку маріонеткових режимів в своїх країнах.
Звичайно, підкорення існуючим умовам пов’язано не тільки з капіталістичною системою, яку режими, які встановились, імітуючи, запроваджували в країні, але й включає до себе дії в контексті міжнародної політики, яка визначається Великобританією з миті розпаду Халіфату і до Другої світової війни, а потім — США. Міжнародні політичні і економічні інститути, організації і заклади, створені колоніальними державами, нав’язували нові умови, яким мусульманським країнам вимагалось підкорятись. Це нав’язування стало відомим як «міжнародне право», а міждержавна ситуація, яка сформована згідно з цим правом, позначається як «міжнародне суспільство». «Державна свідомість» в режимах, встановлених в мусульманських країнах, формувалась на основі капітулянтських поглядів, позбавлених самостійної волі і далеких від захисту інтересів мусульманських народів як всередині, так і поза них. Ці погляди ігнорували те, що думає народ і у що вірить, повністю ґрунтуючись на умовах, заданих колоніальними державами. В результаті фрагментарна структура, яку колоніальний Захід нав’язав нашим землям, визначила і розмежувала за нас «внутрішні» і «зовнішні питання», а також «друзів» і «ворогів». Прийняті рішення і дії встановлених режимів не могли бути піддані сумніву через табу на «реальну політику», незважаючи на інтереси мусульманських народів.
По суті, концепція «реальної політики»1 розглядається як практичне застосування теорії реалізму в міжнародних відносинах. Згідно до цієї точки зору, вирішальну роль в міжнародній політиці грають сила і інтереси, а не моральні чи етичні міркування. Основна ідея «реальної політики» полягає в тому, що держави прагнуть до максимізації своєї влади і впливу, діючи згідно з власними інтересами.
Як видно, в цій концепції не враховуються погляди народів. З точки зору колоніальних держав, прийнятно вдаватись до будь-яких засобів, включаючи війну, для захисту власних інтересів і підсилення влади. У свою чергу, слабкі держави, які стали залежними від цих колоніальних держав, вимушені виконувати такі задачі, як прагнення не погрожувати інтересам колоніальних країн, а інколи і служити їм, ведучи проксі-війни від їх імені. Вони також роблять улесливі заяви, звертаються до міжнародних інститутів і організацій, які діють в інтересах колоніальних держав, і закликають до «вирішення» так званих «питань», які насправді служать інтересам цих колоніальних країн.
Особливо після подій 11 вересня поточні міжнародні умови, в яких США взяли на себе роль провідної держави, досягли тієї точки, коли Ісламська Умма стала безпосередньою мішенню. Слова Джорджа Буша-молодшого: «Або ви з нами, або з терористами!», — стали символом «нових хрестових походів» і кровопролиття в ісламському світі за останні 23 роки. Операція по оточенню Ісламської Умми, яка почалась в Афганістані та Іраку у межах «проекту Великого Близького Сходу» («Greater Middle East Initiative»), потім «проекту Розширеного Близького Сходу» («Expanded Middle East Project»), охопила ісламську географію від Африки до Близького Сходу і Центральної Азії — знов же, за словами самого Буша-молодшого, — «від Марокко до Індонезії». Це призвело до пролиття крові мільйонів мусульман і перетворення багатьох на бездомних біженців. Усі ці трагічні наслідки стали результатом того, що правителі мусульманських країн добровільно взяли на себе різноманітні зобов’язання заради планів США у межах «реальної політики» і відкрили свої території і повітряний простір для агресивного колоніалізму США.
Уряд Туреччини в лиці «Партії Справедливості і Розвитку» (ПСР), який прийшов до влади одночасно з початком «нових хрестових походів», розв’язаних колоніальними США, отримав схвалення від тодішнього президента Трампа, який зазначив: «Він робить хорошу роботу». Керівництво «ПСР» заявило: «Ми готові зробити усе, що від нас залежить». В контексті Афганістану, Іраку, Аденської затоки, Сирії і Азербайджану, а також впливу на Середземномор’я і Лівію в межах концепції «Блакитна батьківщина» (Mavi Vatan), неможна ігнорувати ефект «любові до діалогу», який сприяє забезпеченню інтересів США.
Ймовірно, першими прикладом капітуляції адміністрації «Партії Справедливості і Розвитку » (ПСР) перед «реальною політикою /умовами» стало те, що 4 липня 2003 року, коли турецькі солдати були затримані американськими солдатами в Іраку, і їм на голови були надягнуті мішки, тодішній прем’єр-міністр Ердоган, не зумівши навіть видати дипломатичну ноту протесту на адресу США, намагався перевести ситуацію на жарт, заявивши: «Державами не управляють емоції, яка нота? Ви маєте на увазі музичну ноту?».
Знов-таки у межах проекту «Розширеного Близького Сходу» («Expanded Middle East Project»), активно стверджуючи, що «ми можемо організувати наш дім самі, без іноземного втручання», адміністрація «Партії Справедливості і Розвитку» (ПСР) просуває в мусульманському світі концепції «демократії і прав людини», проголошені США, при цьому старанно працюючи над поширенням «неурядових організацій» і проводячи інтелектуальні і політичні операції по впливу на Ісламську Умму. Це є іще одним прикладом безумовної капітуляції управління «ПСР» перед «реальною політикою».
В 2011 році умови змінились з початком «Арабської весни», яка уперше спалахнула в Тунісі. Ця подія, з одного боку, призвела до краху проекту Великого Близького Сходу («Greater Middle East Initiative»), який представляв собою «проект перетворення Ісламської Умми в контексті демократії і прав людини». З іншого боку, з точки зору «повернення контролю над волею Ісламської Умми» США змінили тактику, прагнучи далі розширювати свій вплив в ісламському світі. Замість використання власних озброєних сил, що обернулось трильйонами доларів збитків в результаті окупаційної політики, США почали вести «проксі-війни», де солдати країн-сателітів служили від їх імені. Керівництво «Партії Справедливості і Розвитку» (ПСР) так само підлаштувалось під цю зміну стилю в межах «реальної політики», переключившись з раніше заявленої політики «нуль проблем з сусідами» на майже протилежну — «немає сусіда без проблем». Це привело до тимчасової «роздільності» з сирійським президентом Башаром Асадом і єгипетським лідером Абдель-Фаттахом ас-Сісі, у той час як «ПСР» сама взяла на себе роль «демократичного лідера», який підтримує «Арабську весну».
В ходе триваючої революції в Сирії, яка є кінцевою зупинкою «Арабської весни», ініціатива, взята на себе Туреччиною, Іраном і Росією (яка анексувала Крим зі схвалення США), стала найбільш яскравим прикладом «проксі-війни від імені США». Оскільки події у Сирії розвивались не так, як планувалось, США зосередили свої зусилля на зміцненні ролі «Ізраїля» як єврейської держави в ісламській географії, перетворюючи його в майже невід’ємну частину регіону, яку неможливо нормалізувати. Одним із кроків стало перенесення столиці єврейської держави із Тель-Авіву до Єрусалиму. Лідери мусульманських країн адаптувались до цієї нової ситуації і почали брати участь у гонці за угодами про «нормалізацію» відносин з «Ізраїлем». Президент Ердоган, який раніше говорив про «палестинську державу зі столицею в Єрусалимі», тепер почав згадувати «палестинську державу зі столицею у Східному Єрусалимі». США включили Туреччину до процесу нормалізації відносин з «Ізраїлем». В цьому контексті Ердоган почав знов вибудовувати діалог з Башаром Асадом і Абдель-Фаттахом ас-Сісі, заявивши, що «в міжнародних відносинах не буває образ». До 7 жовтня, коли почалась операція «Наводнення аль-Акси», усе йшло «гладко». Ця операція зруйнувала усі розрахунки визнання мусульманськими народами «Ізраїля» як «легітимної держави». Операція «Наводнення аль-Акси» створила нове підґрунтя для «реальної політики».
Можна навести багато прикладів, які приховуються за брехнею про «реальну політику». Проте, як видно, гасло «реальної політики», яке стверджує, що «інтереси держав є першорядними», насправді служить інтересам США — сучасної колоніальної держави-лідера, яка визначає нові умови. Решта держав повинні підкорятись «реальним політичним» умовам, які забезпечують ці інтереси, і примушувати свої народи так само підкорятись. Ствердження про те, що «держави не можуть управлятись моральними правилами», є іще одним абсурдним положенням «реальної політики» — аргументом, який використовують керівники мусульманських країн для захисту своїх позицій і уникання відповідальності.
Хоча реальна політика дозволяє наддержавам захищати свої інтереси на міжнародній арені, вона так само викликає невдоволення народу проти уряду всередині країни. Яскравим прикладом є протести в Европі проти своїх держав, які підтримують єврейське утворення «Ізраїль», а також хвилювання, які охопили університети США. Після подій «Наводнення аль-Акси» ці народи побачили, як маски держав, які нібито давали «уроки гуманності» усьому світу, рухнули. У якості суспільства вони вірять в ідеї «прав і свобод людини», які капіталістична демократія проголошує своїм прапором. Проте вони усвідомили, що їх держави відкидають ці ідеї і порушують цінності, в які самі ж вірять, аби тільки захистити єврейське утворення. Вони стали свідками подвійних стандартів: держави підтримують український народ у боротьбі з російською агресією, у той час як ті ж самі держави підтримують єврейське утворення, яке коїть аналогічні російським, якщо не більш жорстокі, злочини проти жителів Гази. Увесь світ став свідком того, як ці так звані «цивілізовані» держави тиранічно ставляться до тих народів, які не піддаються їх брехні про реальну політику. У цих держав не залишилось ідей, які вони могли б запропонувати людству. Такою є картина кризи капіталістичної демократії і нагальної необхідності нового інтелектуального лідерства для людства.
Якщо повернутись до ісламської географії, стає очевидним, що лідери мусульманських країн відчувають невдоволення по відношенню до муджахідів, які поставили єврейське утворення на коліна, через нову реальну політичну обстановку, яка виникла після подій «Наводнення аль-Акси». Це невдоволення пов’язано з тим, що муджахіди не діяли за принципами «реальної політики», як ці лідери. Тому в трикутнику «Катар-Єгипет-Туреччина» докладаються усі зусилля, щоб примусити муджахідів здатись і змиритись з єврейським утворенням. Лідери цих країн прагнуть охолодити гарячу війну, об’явити перемир’я і захистити єврейське утворення. Вони представляють «дводержавне рішення» — яке неможливо реалізувати і яке є лише пасткою для ослаблення пильності муджахідів та їх роззброєння — як «позицію реальної політики». Для цих лідерів та їх режимів негайне припинення конфлікту і безпека єврейського утворення стали питаннями життя і смерті. Починаючи з 7 жовтня, коли єврейське утворення опиняється у важкій ситуації, воно погрожує поширенням конфлікту в регіон, підкреслюючи, що «положення лідерів в мусульманських країнах так само знаходиться під загрозою, якщо вони не нададуть підтримки».
Йорданія відкрила свій повітряний простір для усіх військових польотів на підтримку єврейського утворення. Єгипет упевнено взяв на себе контроль над контрольно-пропускним пунктом «Рафах». У той час як Туреччина не могла доставити до Гази ані краплі води протягом 7 місяців, поки число жертв не досягло 100 тисяч і територія не була практично знищена з півночі на південь, вона щоденно використовувала 8 кораблів для торгівлі різними товарами — від сталі до авіаційного палива, від комплектуючих для зброї до бензину і продовольства, «щоб євреї не опинились у скрутному стані під час війни», залишаючись при цьому лідером серед країн-експортерів овочів і фруктів до «Ізраїлю».
Проте, з одного боку, вони накидають палестинські платки, влаштовують мітинги і промовляють слова, які повинні передати почуття мусульманського народу, виступають з закликами до бойкотування з трибун і кафедр і пов’язують звільнення Палестини з наповнюваністю мечетей. З іншого боку, вони демонструють зрадництво, підтримуючи торгівлю з «Ізраїлем» у межах світської державі, відірваної від волі народу, що виявляє протиріччя між їх риторикою і реальною політичною позицією.
Усе це показує, що нинішнє світське державне мислення, яке не відображає волю мусульманського народу, повинно бути радикально і всебічно змінено. Нове ідейне керівництво повинно направляти світ не тільки в контексті мусульманських народів, але й усього людства. Необхідно пам’ятати, що реальна політична позиція виражає капітуляцію перед фактами і умовами. Позиція, яку наш Господь очікує від віруючих, є ясною: необхідно засновувати свої дії не на фактах чи обставинах, а на хукмах Аллаха, і факти і обставини повинні формуватись згідно з Його хукмами.
إِنَّا أَنزَلْنَا إِلَيْكَ الْكِتَابَ بِالْحَقِّ لِتَحْكُمَ بَيْنَ النَّاسِ بِمَا أَرَاكَ اللَّهُ وَلَا تَكُن لِّلْخَائِنِينَ خَصِيمًا
«Ми ниспослали тобі Писання, щоб ти розбирав тяжби між людьми так, як тобі показав Аллах. Тому не сперечайся за зрадників» (4:105).
Köklü Değişim Dergisi
Халук Озьдоган
1. Реальна політика (нем. Realpolitik; в російськомовних текстах часто використовується без перекладу (Realpolitik) або у виді транслітерації — Реалполітік) — вид державного політичного курсу, який був введений і здійснювався Бісмарком і був названий за аналогією з поняттям, запропонованим Людвігом фон Рохау (1853). Сутність такого курсу — відмова від використання будь-якої ідеології у якості основи державного курсу. Така політика виходить перш за усе із практичних міркувань, а не ідеологічних чи моральних.