Безперечно, найбільш пріоритетним у списку обов'язків і відповідальності мусульманина є вірність і відданість Божественному закону, інакше кажучи, релігії. Єдиний спосіб вірно і незалежно підтримувати вищезгадану відданість полягає в тому, щоб визнати і правильно жити релігією, якої дотримуються у цілому, разом з її переконаннями, положеннями і мораллю. Згідно з принципом «Природа не терпить порожнечі»1, коли виникає вакуум в моральних, практичних принципах і принципах віровчення, на яких повинна будуватись наша свідомість, людські і в основному порочні думки і практики заповнюють їх місце. Врешті решт ця ситуація здатна досягнути такої точки, що людина може, з одного боку, вважати себе послідовником релігії, а саме — Ісламу, а з іншого боку — вважати само собою зрозумілим, що вона в усьому, що пов’язано з життям і подіями, в рамках рукотворних законів, навіть не усвідомлюючи цього, ігнорує веління і приписи своєї релігії. Ця ситуація представляє собою визначення секуляризму, але з іншої точки зору.
Ісмаіл Фенні Ертугрул в своїй роботі під назвою «Lugatçe-i Felsefe» («Словник філософії») визначає секуляризм як «тенденцію розглядати усе як урок мирського життя», тим самим стисло формулюючи проблему, на яку ми намагаємось вказати. Він пояснює, що ця тенденція приводить до розділенню релігії і світу як в свідомості, так і в житті, наступними словами: «(Секуляризм) означає утвердження мирського життя замість Вічного життя в Ахіраті і прийняття науки замість божественної благодаті».
Звичайно, під наукою, якою замінюється божественна благодать, він має на увазі рукотворну науку, яка не опирається на Одкровення. Очевидно, що, коли людська наука, закони, мораль і тому подібне приймаються за основу організації життя, яке Всевишній Аллах приписав організовувати згідно з Його наказами і повеліннями, це явно задає збиток мусульманському образу життя і «вірності і відданості Божественному закону», про які ми згадували на самому початку. Адже якщо людина в своїй свідомості проводить відмінність між місцем, де вона робить земний поклон (саджда), та іншими місцями, то це приведе до тому, що вона буде сприймати відмінність між релігією і світом як належне і жити, так би мовити, світським розумом. Хоча секуляризм вважається прийняттям, пов’язаним з позицією держави, а не особистості, той факт, що Шинасі Гюндюз звертає увагу на тотожність секуляризму і світськості в «Din ve İnanç Sözlüğü» («Словнику релігії і переконань»), насправді є причиною, на яку ми намагаємось привернути увагу.
Інакше кажучи, мусульманин, який не знає своєї релігії і не усвідомлює в повній мірі своїх зобов’язань і відповідальності перед нею, приречений прожити своє життя вдалині від положень Ісламу, і незалежно від того, чи усвідомлює він це чи ні, з часом він перетворюється на людину, чий розум функціонує в світському і лаїцистському руслі. Навіть якщо не заявляється напряму, що він стане такою людиною, можливо м’яко кажучи, він власноруч підганяє себе до такому перетворенню.
Як можна оцінити, неважко побачити конкретні приклади цієї сумної ситуації в тому періоді часу, в якому ми живемо, і в людях, які наповнюють наше оточення. Тому що, як сказано в одному із висловлювань, які приписуються Умару (р.а.): «Ті, хто не живуть так, як вірять, починають вірити в те, як вони живуть». Наприклад, єдина причина нинішньої кризи в різних темах, таких як положення жінки в Ісламі, хіджаб, освіта, демократія, секуляризм, відносини між релігією і наукою та інші, полягає в тому, що люди не відають положень і норм Ісламу по вищезгаданим питанням, а навіть якщо і відають про них, ієрархічне розташування між потребами часу і обставинами, а також відповідальністю у відношенні релігійних положень не може бути правильно організовано. В іншому випадку, як можна розумно пояснити і виправдати періодичне і багаторазове обговорення того, чому відповідає, наприклад, хіджаб жінки в релігійному житті, коли від самого початку питання засновано на мухкям (законодавчому, ясному) аяті і саріх (очевидній) Сунні, які ниспослані мутаватір текстами? Аналогічним чином, виникнення людей, які називаються мусульманами і які вважають себе мусульманами, але відкрито заявляють, що «не хочуть, щоб ними управляли по Шаріату», тобто об’єднують в собі як ствердження про те, що вони — мусульмани, так і опозицію Шаріату, є продуктом цього пробілу в релігійних знаннях.
Найбільша проблема тут полягає в тому, що світські особистості, які виросли без встановлення тісного і теплого зв’язку з релігійними положеннями, побудували свої власні істини і життя у напрямку гуманістичних ідей, чий розум і життя носять світський характер, одного разу стикнуться з веліннями релігії, і їм доведеться мати справу з вимогами тих, хто знає свою релігію і хоче жити нею у первозданному виді. Нелегко переконати людину, яка вірить так, як вона живе, в тому, що її віра насправді побудована на брехні. Тому нелегко зв’язати з заповідями релігії людину, чий погляд на жінку, наприклад, і на усі питання, від її хіджабу до освіти, побудований на рукотворних цінностях. У цьому відношенні набагато складніше, аніж здається, примиритись з тими, хто зводить хіджаб до пов’язуванню голови поряд з лосинами або говорить: «Не голова, а те, що всередині, повинно бути закрито від зла, моє серце чисте». Це відбувається тому, що існує не відсутність віри, а хибна віра, яку вважають істинною, але яка була помилково побудована і зведена на хиткому фундаменті або навіть без фундаменту.
За такими труднощами стоїть не стільки проблема доступу до знань, скільки проблема менталітету2, який направляє відносини, які встановлюються з даними знаннями. Причина нездатності підкоритись аятам і хадісам, навіть після того, як ми почули їх і переконались, що вони є Божественним велінням і пророцьким приписом, полягає не в ігноруванні цих повелінь, а в тому, що ми інтерпретуємо їх з іншою ментальністю і буквально спотворюємо їх. Неправильно було б очікувати іншого результату, постійно читаючи аяти чи хадіси цим людям і сподіватись, що їх ставлення і думки зміняться таким чином. Перше, що необхідно змінити, — це їх ментальність. Якщо чоловік, наприклад, називає себе мусульманином, але говорить, що не хоче керуватись Шаріатом і не вважає себе таким, що скоїв групу помилку, стає ясно, що він говорить з секулярною ментальністю, яка ізолює релігію і Шаріат від громадських подій і обмежує їх тільки місцем поклоніння.
На завершення хочемо сказати, що коли життя відокремлено від релігійного знання, релігійне знання відокремлено від усвідомлення обов’язку (такліф), а усвідомлення обов’язку відокремлено від моралі, неминуче, що держава буде світською, економічне життя — капіталістичним, політика — ліберальною, наука — позитивістською (матеріалістичною), мораль — похітливою, соціальне життя — утилітарним, і, на жаль, ті, хто робить усе і управляє корумпованою, безрелігійною системою, будуть до усьому іншому називати себе мусульманами.
Köklü Değişim Dergisi
Мелікшах Сезен
1. «Природа не терпить порожнечі» (лат. — Natura abhorret vacuum) — слова давньогрецького філософа Аристотеля (384–322 до н. е.). Вираз став популярним після того, як його застосував французький письменник Франсуа Рабле (1494–1553) в своєму романі «Гаргантюа» (1535 р.) Письменник пише (ч. 1,розділ. 5) про середньовічних фізиках, які були упевнені, що «природа боїться порожнечі», і цим пояснювали підйом води в насосах. Відомий близький латинський вираз — «Horror vacui» (страх порожнечі).
2. Менталітет (від лат. mens чи (род. відмінок) mentis — душа, дух (в більш вузькому змісті — розум) і суфіксу прикметника «al») — склад розуму, сукупність розумових, емоційних, культурних особливостей, ціннісних орієнтацій і установок, притаманних соціальній чи етнічній групі, нації, народу, народності.