Невпинна війна за Сирію

I. Перший період: боротьба Франції і Великобританії за Сирію

Сучасна Сирія офіційно з’явилась як держава внаслідок Паризької мирної конференції 1919–1920 років. Ця конференція була скликана для визначення умов миру між переможцями Першої світової війни — Великобританією, Францією і Сполученими Штатами — і програвшими державами, включаючи Німеччину і Османську державу.

Одним із ключових результатів конференції стало закріплення домовленостей, досягнутих в Угоді Сайкса–Піко, підписаної в 1916 році британським дипломатом Марком Сайксом і його французьким колегою Франсуа Жорж-Піко. Згідно до цієї угоди, Франція отримала мандат на управління сирійськими територіями, розташованими до півночі і сходу від Палестини. Французький мандат на Сирію був офіційно утверджений Лігою Націй 24 липня 1922 року, що закріпило контроль Франції над цією частиною Близького Сходу.

В 1918 році британська армія отримала перемогу над османськими військами, які обороняли Дамаск, і встановила контроль над територією Сирії. Незважаючи на положення Угоди Сайкса–Піко, британці скористались своєю військовою перемогою, щоб спробувати перетворити Сирію на колонію Британської корони. Британці поквапились утвердити в Сирії свого союзника — Фейсала ібн Хусейна, сина шеріфа Мекки Хусейна ібн Алі, у якості лідера країни. Фейсал обіцяв народу слідувати ісламським принципам, проголосивши Коран неофіційною конституцією, а Сунну — нормою життя. Провідні ісламські вчені Сирії поклялись йому у вірності і хотіли бачити його своїм халіфом. Проте, незважаючи на підтримку релігійних лідерів, британці відмовились дозволити Сирії стать халіфатом. Замість цього вони ввели в країні свою політичну систему. 8 березня 1920 року Фейсал був проголошений королем Сирії, а створений при цьому парламент отримав назву Сирійський національний конгрес.

Франція не погодилась з британським впливом на Сирію і направила свої війська, щоб змінити наявну політичну ситуацію. Під командуванням генерала Анрі Гуро французька армія досягла Дамаску 24 липня 1920 року. Внаслідок битви французькі війська отримали вирішальну перемогу над силами Фейсала. Фейсал був скинутий, а потім відправлений у вигнання, звідки вже не повернувся. 1 серпня 1920 року він покинув Сирію, переїхавши спочатку до Хайфи у британській Палестині, а потім до Італії. Після декількох місяців перебування в Італії, у листопаді 1920 року, він був прийнятий британським королем Георгом V. Вирішивши використати Фейсала для своїх цілей, британці відправили його до Багдаду, де 23 серпня 1921 року він був коронований королем Іраку¹.

Французький мандат у Сирії

Після встановлення контролю над Сирією Франція радикально змінила її політичну структуру. Генерал Анрі Гуро, призначений першим Верховним комісаром Леванта — вищою адміністративною посадою на території французького мандату, — ініціював розділення регіону на шість «автономних» держав. Цими державами стали:

• Держава Дамаск,
• Держава Алеппо,
• Держава алавітів,
• Держава друзів — Джебель ед-Дуруз,
• Держава Великий Ліван,
• Санджак Іскендерун.

З часом держава Великий Ліван стала незалежною країною Ліван, а санджак Іскендерун увійшов до складу сучасної Туреччини. Решта територій, включаючи Дамаск, Алеппо, регіон алавітів (навколо Латакії) і Джебель ед-Дуруз, складають сучасну Сирію.

В роки Другої світової війни Франція була вимушена ослабити контроль над своїми підмандатними територіями. Сама Франція була розділена: північ перебувала під нацистською окупацією, а південь управлявся режимом Віші під керівництвом маршала Філіппа Пете́на, який співпрацював з нацистською Німеччиною. Ця адміністрація, відома як «Вішістська Франція», взяла на себе управління французьким мандатом, включаючи Сирію. Проте обмежені ресурси і слабка влада Вішістської Франції створили умови для активізації сирійського націоналістичного руху. В 1941 році сирійські націоналісти під керівництвом Шукрі аль-Куатлі виступили за незалежність. Аль-Куатлі, представник заможної купецької родини із Дамаску, був відомим прибічником панарабського націоналізму іще з османського періоду. Французи, зайнявши Сирію в 1920 році, видали ордер на його арешт і засудили до смерті за його діяльність, що вимусило його втікати до Єгипту. Проте під тиском Великобританії Франція пізніше дозволила йому повернутись на батьківщину².

Вішістська Франція прагнула придушити рух за незалежність Сирії, очолюваний Шукрі аль-Куатлі. Проте британці,бажаючи зміцнити свій вплив на Близькому Сході, підтримали конкуруючий французький рух — «Свобідну Францію», яка базувалась в Лондоні і очолювалась генералом Шарлем де Голлем. Генерал де Голль визнав незалежність Сирії, але робив це з розрахунком зберегти французький вплив в регіоні. Він сподівався, що підтримка сирійських націоналістів дозволить укласти договір, який забезпечить подальшу присутність Франції в країні. У межах цієї стратегії в 1943 році адміністрація «Свобідної Франції» організувала вибори президента Сирії. Перемогу на них отримав Шукрі аль-Куатлі, який 17 серпня 1943 року офіційно вступив на посаду.

У той час генерал де Голль не усвідомлював, що Шукрі аль-Куатлі таємно співпрацював з Великобританією. Британія прагнула використати аль-Куатлі для повного усунення французького впливу на Близькому Сході і встановлення контролю над регіоном. В 1942–1943 роках аль-Куатлі дав Великобританії секретні гарантії, що у випадку звільнення Сирії від французького контролю він встановить тісні зв’язки з Лондоном, який вже контролював Палестину та Ірак³. Згідно до цих зобов’язань, аль-Куатлі пообіцяв працювати над створенням Великої Сирії, надати Великобританії привілеї у розвідці нафти, забезпечити їй вигідні умови в політичній, економічній і фінансовій сферах, узгоджувати зовнішню політику з інтересами Британії і дозволити їй брати участь у формуванні сирійської армії⁴.

Завдяки роботі офіцера французької розвідки Фернана Оліва-Роже (Fernand Oliva-Roget) генерал де Голль дізнався про таємні домовленості між аль-Куатлі і Великобританією, а також про плани Британії використати ці зв’язки для усунення французького впливу у Сирії. Після звільнення Франції від нацистської окупації в 1944 році і офіційного призначення де Голля головою Франції він почав протидіяти британським задумам. В 1945 році де Голль віддав наказ французькій армії відновити контроль над Сирією. 29 травня французькі війська увірвались до сирійського парламенту з ціллю заарештувати президента аль-Куатлі, проте британці евакуювали його у безпечне місце. Ця подія стала причиною початку британської військової кампанії проти французів. 1 червня 1945 року британські війська перетнули кордон Сирії із Йорданії, щоб протистояти французькій армії. Вони взяли під контроль Дамаск і примусили французькі сили відступити у казарми. Під тиском Британії Франція в ітозі вимушена була повністю вивести свої війська із Сирії. 17 квітня 1946 року Шукрі аль-Куатлі офіційно проголосив незалежність Сирії від Франції⁵.

II. Другий період: Американські зусилля по захопленню Сирії у Великобританії

Шукрі аль-Куатлі не користувався популярністю в США через його зв’язки з Великобританією і допуску свобідної діяльності Сирійської комуністичної партії (СКП) в країні⁶. В 1947 році, коли аль-Куатлі запросив у США озброєння для своєї новоутвореної армії, йому було відмовлено. Ситуація погіршилась, коли він відмовив американцям у дозволі на будівництво Трансаравійського трубопроводу («Tapline») через територію Сирії. Цей трубопровід повинен був транспортувати нафту із Саудівської Аравії до Сідону (Ліван), а його реалізація погрожувала інтересам контрольованої британцями Іракської нафтової компанії (Iraq Petroleum Company, IPC)⁷.

В 1948 році агент ЦРУ Майлс Коупленд, який працював в американському посольстві в Дамаску, почав розробляти план скинення аль-Куатлі. Коупленд шукав фігуру, здатну просувати інтереси США у Сирії, і невдовзі зупинив свій вибір на Хусні аз-Заімі, сирійському військовому, якого американці охарактеризували як «корумпованого», «амбіційного» і «не занадто розумного»⁸. Аз-Заім, який не мав твердих переконань, протягом усієї своєї кар’єри слідував тільки своїм інтересам незалежно від того, хто знаходився при владі. У різні періоди він служив в османській армії, потім в армії Франції після встановлення мандату, а пізніше підтримував режим Віші, за що був звільнений владою Свобідної Франції. Після отримання Сирією незалежності в 1946 році він добився призначення до сирійської армії. До 1948 року аз-Заім очолив сирійську армію, як пройшла підготовку в США⁹. Ці обставини зробили його ідеальною кандидатурою для американців.

На зустрічі з агентом ЦРУ Стефаном Мідом (Stephan Mead) аз-Заім пообіцяв, що в обмін на підтримку США він встановить в країні диктатуру, заборонить діяльність комуністичної партії і арештує її лідерів, дасть згоду на будівництво Трансаравійського нафтопроводу «Tapline», а також підпише мирну угоду з «Ізраїлем». Американці погодились підтримати аз-Заіма, який 29 березня 1949 року здійснив державний переворот і скинув аль-Куатлі.США швидко продемонстрували свою підтримку новому режиму, направивши 27 квітня 1949 року офіційного листа про визнання аз-Заіма.

Невдовзі аз-Заім виконав свої обіцянки: встановив у Сирії військову диктатуру, придушив опозицію, уклав угоду про будівництво «Tapline» і почав переговори з «Ізраїлем» про мирний договір. Також він запропонував переселити до Сирії 300000 палестинців. Проте прохання аз-Заіма про військову підтримку з боку США було відхилено на вимогу «ізраїльського» прем’єр-міністра Давіда Бен-Гуріона. Бен-Гуріон переконав США не озброювати сусідні країни¹⁰, що вплинуло на подальші дії американців.

Проте усього через чотири місяця після перевороту аз-Заіма рано вранці 14 серпня 1949 року він сам був скинутий внаслідок нового перевороту, очолюваного полковником Самі аль-Хіннаві. Аль-Хіннаві користувався підтримкою полковника Стірлінга, представника британської секретної служби. Стірлінг, свобідно володіючий арабською мовою, був ключовою фігурою британської розвідки на Близькому Сході і займався прихованими операціями, скерованими на приведення сирійської громадської думки згідно до інтересів Великобританії.¹¹ Під керівництвом Стірлінга аль-Хіннаві організував страту аз-Заіма, після чого сформував новий уряд, який складався із сирійців, лояльних Великобританії. Нове керівництво запросило короля Фейсала II, онука Фейсала ібн Хусейна, який після скинення французами став королем Іраку завдяки британській підтримці, до Дамаску для обговорення створення сирійсько-іракського союзу¹².

План створення сирійсько-іракського союзу під британським керівництвом так і не був реалізований, оскільки у грудні 1949 року в Сирії трапився третій за рік державний переворот. Режим полковника аль-Хіннаві був скинутий Адібом аш-Шишаклі, іншим офіцером сирійської армії. На відміну від аль-Хіннаві, аш-Шишаклі виступав категорично проти британського впливу та ідеї союзу Сирії та Іраку під контролем Великобританії.

Прийшовши до влади, аш-Шишаклі відродив політику свого попередника аз-Заіма, який співпрацював з США. Він підтвердив згоду на будівництво трубопроводу «Tapline» і знов запропонував план по розміщенню палестинських біженців, вигнаних «Ізраїлем», на території Сирії¹³. Всередині країни аш-Шишаклі встановив військову диктатуру, підсиливши контроль над суспільством. Його служби безпеки і розвідка суворо стежили за потенційною опозицією, а усі політичні партії, включаючи релігійні, були заборонені в межах його курсу на секуляризацію сирійського суспільства¹⁴.

Дипломатичні зв’язки між Сирією і США при аш-Шишаклі значно зміцнились. Офіційні контакти стали регулярними, і в 1952 році державний секретар США Джон Фостер Даллес відвідав Сирію, ставши першим високопосадовим американським чиновником, який зустрівся з аш-Шишаклі. Проте, незважаючи на розвиток відносин, аш-Шишаклі не зміг добитись значної військової допомоги від США. Як і у випадку з аз-Заімом, запити про поставки американської зброї були відхилені. Американці, діючи за проханням «ізраїльтян», почали вимагати від аш-Шишаклі гарантій, що поставлена зброя не буде використана проти «Ізраїля». Аш-Шишаклі відмовився виконати цю умову, побоюючись різкого невдоволення всередині Сирії¹⁵.

Недовговічний єгипетсько-сирійський союз

В 1954 році аш-Шишаклі був скинутий внаслідок нового державного перевороту. Влада повернулась до колишнього президента Хашима аль-Атасі, який прагнув повернути Сирію під вплив Великобританії через союз з іракським лідером Нурі ас-Саідом, одним із ключових союзників британців в Іраку¹⁶. Проте у цей же час Гамаль Абдель Насер, президент Єгипту і протеже агента ЦРУ Майлса Коупленда, намагався привабити Сирію в свою орбіту, а отож — під американський вплив. Аль-Атасі рішуче чинив опір цим зусиллям.

Будучи президентом Єгипту, Абдель Насер налагодив тісну співпрацю зі Сполученими Штатами. Після націоналізації Суецького каналу, який раніше належав Великобританії, відбулась військова інтервенція з боку Великобританії, Франції та «Ізраїля», скерована на скинення Абдель Насера. Проте ці дії завершились невдачею завдяки підтримці Насера Америкою. США піддали різкій критиці військове втручання на засіданні Організації Об’єднаних Націй і пригрозили розпродати свої запаси британських фунтів стерлінгів, що могло знецінити валюту і викликати економічну кризу у Великобританії. Під цим тиском Великобританія була вимушена вивести війська із Єгипту, за ній послідували Франція та «Ізраїль». В обмін на це США дали згоду на надання Великобританії крупного кредиту через Міжнародний валютний фонд (МВФ)¹⁷.

Ця перемога Насера в Суецькій кризі зробила його героєм арабського світу і відкрила шлях до об’єднання Сирії і Єгипту. Використовуючи свою популярність у Сирії, Абдель Насер 22 лютого 1958 року добився підписання хартії про об’єднання двох країн в Об’єднану Арабську Республіку (ОАР). Сирія стала провінцією Єгипту під керівництвом Насера, сирійський уряд був скасований, а іноземні посольства в Дамаску перетворені на консульства.

Отримавши контроль над Сирією, Насер заборонив діяльність Сирійської комуністичної партії і вислав її лідера Халеда Багдаша. Насер продовжив політику зміцнення поліцейської держави, розпочату аз-Заімом і розвинуту аш-Шишаклі. Він призначив Абдель Хаміда Сараджа, начальника розвідки, міністром внутрішніх справ. Сарадж організував систему масового контролю, при якій прослуховувались усі телефонні дзвінки, шпигуни діяли повсюдно, а підозрюваних в інакодумстві арештовували і кидали до в’язниць без суду. Співробітникам розвідки «Мухабарат» були надані широкі повноваження, включаючи застосування тортур. Темниці наповнювались, а жорстокість репресій досягла апогею. В 1958 році співробітники Сараджа замучили до смерті Фарджаллаха аль-Хілу, засновника Ліванської комуністичної партії. Його тіло було знищено з використанням кислоти, щоб приховати сліди злочину¹⁸.

Коли справа стосувалась зовнішньої політики, Абдель Насер забезпечив узгодження дій Єгипту і Сирії з американськими інтересами на Близькому Сході¹⁹.

Проте 28 вересня 1961 року у Сирії трапився новий державний переворот, який поклав край Об’єднаній Арабській Республіці, створеної Абдель Насером. Переворот очолив 35-річний офіцер Абд аль-Карім ан-Нахлаві. Його підтримали ділові кола Дамаску і Алеппо, які постраждали від економічної політики Насера. На регіональному рівні підтримку ан-Нахлаві надали опоненти Насера в Саудівській Аравії і Йорданії, а також агенти Великобританії, які діяли у Сирії, включаючи ключових представників, які під час перевороту проходили лікування у Швейцарії²⁰.

Проте плани ан-Нахлаві і його союзників щодо постреволюційного устрою Сирії не були реалізованими. По спливанню усього чотирнадцяти місяців — 8 березня 1963 року — в країні трапився наступний військовий переворот. Його ініціатором став Зіяд аль-Харірі, командуючий сирійськими військами на Голанських висотах, відомий як прибічник Насера і союзник єгипетської розвідки. Аль-Харірі підтримала група офіцерів-алавітів із партії Баас. Їх ціль полягала у збереженні Об’єднаної Арабської Республіки. Новий режим арештовував представників традиційної сирійської політичної еліти, позбавивши Великобританію можливостей для впливу на внутрішні справи Сирії²¹.

Серед алавітів-баасистів знаходився Хафез Асад, 33-річний офіцер сирійських арабських військово-повітряних сил (САВПС). В подальші роки боротьба за владу між членами військово-політичної еліти після перевороту 1963 року, призвела до того, що у листопаді 1970 року Асад здійснив власний переворот. Він усунув від влади своїх колишніх соратників і встановив повний контроль над Сирією.

III. Третій період: Прийняття Хафезом Асадом Америки

Американські архіви свідчать, що Сполучені Штати підтримали прихід Хафеза Асада до влади. Асад прагнув ослабити вплив Радянського Союзу у Сирії, що співпадало з давніми цілями Вашингтону, аналогічними тим, що він намагався досягти через аз-Заіма, аш-Шишаклі і Гамаля Абдель Насера. Американці розглядали Асада як «менш фанатичного» серед представників баасистської еліти, готового до співпраці з сусідніми країнами і участі у мирних переговорах, які США організовували між Єгиптом та «Ізраїлем». Це враження підтвердилось його візитом до Анвара Садата, президента Єгипту після смерті Насера, який так само був союзником США.

Війна 1973 року між Єгиптом і Сирією, з одного боку, та «Ізраїлем» — з іншого, стала індикатором того, що Асад не тільки пом’якшив сирійську зовнішню політику але й діяв в інтересах американської стратегії на Близькому Сході. Підсумки війни включали тактичні перемоги і поразки для обох боків, проте стратегічно США вилучили максимальну вигоду. Генрі Кіссінджер, тодішній радник по національній безпеці і державний секретар США, пояснив це на зустрічі з представниками американської нафтової промисловості. «Ми знаходимось у кращому положенні для переговорів, аніж коли-небудь з 1948 року... «Ізраїльтяни» хоча і отримали військову перемогу, заплатили за неї високу ціну:біля 7000 загиблих, що еквівалентно 300-400 тисячам для США. Вони усвідомили, що стрімкі і ефективні перемоги більше неможливі, а будь-які військові дії будуть затяжними і виснажуючими, що неприйнятно для них в довгостроковій перспективі. Наш вплив на «Ізраїль» зараз є великим як ніколи: вони не зможуть почати нову війну без відкритої лінії постачання з боку США». Кіссінджер також зазначав, що війна створила можливість ослабити «м’яку силу» СРСР на Близькому Сході. «Ізраїль», озброєний американською зброєю, стримав арабські армії, підтримувані Радянським Союзом, що не залишилось непоміченим в арабському світі²².

Після війни 1973 року відносини між Сирією і США помітно активізувались. В тому ж році Генрі Кіссінджер здійснив візит до Дамаску, щоб зустрітись з Асадом — це була перша зустріч американського чиновника з сирійським лідером з миті візиту Джона Фостера Даллеса у 1953 році. Це стало початком низки переговорів. Протягом наступного року Кіссінджер здійснив 28 поїздок до Дамаску, обговорюючи з Асадом шляхи досягнення мирної угоди між Сирією та «Ізраїлем». В 1974 році сторони домовились про роз’єднання сирійських та «ізраїльських» військ на Голанських висотах, що закріпило контроль «Ізраїля» над більшою частиною стратегічно важливої території. Невдовзі після цього, менше аніж через місяць, Річард Ніксон став першим президентом США, який відвідав Дамаск²³.

Тісні відносини між Хафезом Асадом і Генрі Кіссінджером проявлялись в тому, як Асад будував свої дипломатичні контакти з міністром іноземних справ Радянського Союзу Андрієм Громико. Занепокоєний активним зближенням Асада з США, Громико прагнув зустрічатись з сирійським лідером так само часто, як це робив Кіссінджер. 27 травня 1974 року, після запланованої зустрічі Кіссінджера с Асадом, Громико терміново вирушив до Сирії для переговорів. Дізнавшись про це, Кіссінджер виріши здійснити незапланований візит до Дамаску, поставивши Асада у незручне становище, оскільки він опинився одночасно приймаючим двох головних дипломатів наддержав-суперників. В результаті Асад скасував зустріч і вечерю з Громико. Звернувшись до Кіссінджеру, він посміхаючись зазначив: «Давайте з’їмо усю їжу Громико»²⁴.

Незважаючи на взаєморозуміння, яке встановилось з Асадом, Кіссінджер не зміг добитись своєї основної цілі — укладання всеохоплюючої мирної угоди між Сирією та «Ізраїлем». Основною причиною була не позиція Асада, а рішуче неприйняття такого кроку сирійським суспільством, що, за словами Асада, робило реалізацію цього плану неможливим²⁵. В результаті Кіссінджер змінив стратегію, тимчасово відсунувши Сирію на другий план, і зосередив американські дипломатичні зусилля на досягненні угоди між «Ізраїлем» та іншими арабськими країнами.

Ліван

До кінця своєї офіційної ролі в американському уряді Кіссінджер співпрацював з сирійцями, щоб організувати контрольоване введення сирійської армії до Лівану. Ціль Кіссінджера полягала в тому, щоб використати Сирію для придушення палестинського опору в Лівані. Кіссінджер стверджував, що Сирія могла справитись з цим краще, аніж самі США, оскільки пряме американське втручання до Лівану викликало б незадоволення Великобританії і Франції, які не тільки вважали Ліван зоною своїх інтересів, але й мати там вірних союзників, здатних створити безлади. Організувавши низку секретних зустрічей між Сирією та «Ізраїлем», Кіссінджер добився укладання угоди, відомої як «Угода про червону лінію». Цей документ визначав, які дії Сирія могла вживати в Лівані і на яких умовах — згідно до американського плану для Близького Сходу і за згодою «Ізраїля». В межах цього плану Кіссінджер також звернувся до союзників США, Саудівській Аравії та Ірану, з проханням підтримати Сирію, щоб вона могла ефективно діяти в Лівані. За словами Кіссінджера, успіх Сирії в Лівані був вкрай важливим. «Невдача Сирії, ймовірно, означала б скинення Асада», — стверджував він і не раз повторював, що це була перспектива, якої він побоювався²⁶.

Тісна співпраця між Кіссінджером і Асадом у перші роки правління Хафеза Асада згодом призвела до парадоксальної ситуації: публічно США критикували режим Асада, особливо за його зв’язки з Іраном, але за лаштунками реальність була зовсім іншою. Кіссінджер бачив в Асаді важливого союзника, який підтримував американські інтереси на Близькому Сході в різних аспектах.

Ця підтримка тривала навіть після уходу Кіссінджера з політичної арени. Наприклад, під час Ірано-іракської війни, яка почалась в 1980 році, Сирія підтримувала Іран, займаючи агресивну позицію проти Іраку. Це примусило Ірак тримати війська на сирійсько-іракському кордоні²⁷. Враховуючи, що ця війна фактично була конфліктом між Великобританією через Саддама Хусейна і США через режим Хомейні²⁸, сирійська позиція у багато чому відповідала інтересам Америки.

В 1990 році Асад більш відкрито підтримав США. Він став першим арабським лідером, який розділив американську позицію відносно вторгнення Саддама Хусейна до Кувейту, закликавши Ірак до негайного безумовного виведення військ. Коли США організували військову операцію проти Саддама Хусейна, Сирія надала від 15000 до 20000 солдатів для підтримки коаліції. Під час війни Асад критикував Саддама за обстріли «Ізраїля» ракетами «Скад», які Саддам використав в надії привабити арабську громадську думку на свій бік і обмежити можливість арабських країн підтримувати США²⁹.

Після першої війни США проти Іраку сирійська підтримка американської мирної ініціативи відносно «Ізраїля» відновилась. 6 березня 1991 року президент США Джордж Буш-старший запустив нову ініціативу по досягненню міцної мирної угоди між «Ізраїлем» і арабськими країнами через багатобічні переговори³⁰. Хафез Асад приєднався до цієї ініціативи, незважаючи на те, що сирійська громадська думка в основному виступала проти неї — так само, як і у перші роки співпраці Кіссінджера і Асада. Асад координував свої дії з США через численні зустрічі з держсекретарем Джеймсом Аддісоном Бейкером, який практично щомісячно приїздив до Дамаску. Ціль Америки полягала в тому, щоб спричинити тиск на палестинський опір, примусивши його погодитись на мир з «Ізраїлем», погрожуючи тим, що арабські країни можуть укласти мир з «Ізраїлем» без урахування палестинських інтересів.

Під час президентства Білла Клинтона відносини між Асадом і США залишались близькими. З 1993 по 1996 рік держсекретар Клінтона Уоррен Крістофер здійснив майже тридцять візитів до Дамаску³¹. У грудні 1999 року, під кінець правління Клінтона, Асад заявив держсекретарю США Мадлен Олбрайт, що готовий розпочати серйозні переговори з «ізраїльським» прем’єр-міністром Ехудом Бараком. Це привело до зустрічі Ехуда Барака і Фарука аш-Шараа в Вашингтоні у грудні 1999 року³². Проте однією із головних причин поразки цих переговорів стало те, що «ізраїльтяни» шпигували за розмовами між Клінтоном і Асадом³³.

Коли в 2000 році Хафез Асад помер, він був високо оцінений США як зразковий лідер, який «...перетворив близькосхідну провінцію на регіональну державу»³⁴, був названий «...значущою фігурою …» і «...шановним лідером»³⁵. Президент Білл Клинтон згадував Асада не як ворога, а як важливого партнера Америки. «За останні сім років я зустрічався з ним багато разів і вивчив його дуже добре. У нас були розбіжності, але я завжди поважав його», — заявив Клінтон. «Після Мадридської конференції він зробив стратегічний вибір на користь миру, і ми разом працювали над досягненням цієї цілі». Клинтон також зазначив, що Асад «ясно дав зрозуміти, що Сирія залишається прихильною миру»³⁶.

Мадлен Олбрайт, держсекретар Клінтона, говорила про Хафеза Асада наступне: «...він правив Сирією понад 30 років і став однією із ключових фігур регіоні. Він зробив свій стратегічний вибір на користь миру на Мадридській конференції 1991 року і залишився вірним цьому вибору. Ми вважаємо, що це був правильний крок, і сподіваємось, що Сирія продовжить рухатись по шляху миру. Ми розраховуємо на співпрацю з Сирією для досягнення цілі всеохоплюючого миру на Близькому Сході»³⁷.

IV. Четвертий період: Башар Асад — ворог в Дамаску

Після смерті Хафеза Асада його син Башар був призначений президентом Сирії. Про підтримку Америкою цього рішення свідчить той факт, що державний секретар Мадлен Олбрайт була однією із двох західних чиновників, які відвідали поховання Хафеза Асада і зустрілись з новим президентом³⁸. Після зустрічі Олбрайт заявила, що в контексті внутрішньої політики Башар був саме тим «реформатором», який потрібен країні³⁹. Щодо міжнародної політики, вона зазначила, що її надихає прихильність Башара Асада курсу наступності⁴⁰.

Прихід Башара Асада до влади у багато чому співпав з підйомом неоконсервативного руху в США. Президент Джордж Буш-молодший привів багатьох лідерів цього руху до центрів американської влади, що дозволило їм просувати свої плани для Близького Сходу. Уперше ці плани були розроблені в 1996 році і названі «З чистого листа: Нова стратегія по забезпеченню безпеки у світі» (A Clean Break: A New Strategy for Securing the Realm). Вони передбачали радикальну зміну курсу американської політики у відношенні Близького Сходу. Як зазначав Сайрус Венс, державний секретар президента Картеру, традиційна американська політика полягала у необхідності досягнення миру між «Ізраїлем» і арабськими країнами, а також у встановленні стабільних, поміркованих, прозахідних режимів, що забезпечувало б доступ США до арабської нафти⁴¹. Проте нова близькосхідна політика, запропонована неоконсерваторами, вимагала американського військового втручання до регіону. Замість переговорів неокони стверджували, що Америка повинна використати силу своєї армії для створення бажаного Близького Сходу. У якості головної цілі цього втручання був названий Ірак, за ним слідували Сирія та Іран⁴².

Сирія під керівництвом Башара Асада намагалась запобігти проникненню неоконсервативного порядку денного до країни через активу взаємодію з Америкою. Вона підсилила обмін розвідувальною інформацією з ЦРУ, яка стосується «Аль-Каїди», щоб умиротворити неоконсерваторів в адміністрації Буша⁴³. Проте Сирія не отримала бажаного відгуку. Незважаючи на те,що підтримка Сирією американської «війни з тероризмом» завадила неоконам здійснити їх плани у відношенні Сирії, вона не змогла повністю усунути збиток, завданий американсько-сирійським відносинам через їх дій. При президенті Джорджі Буші-молодшому Америка в основному ігнорувала Сирію, зосередившись на другому вторгненні і окупації Іраку. У відповідь Сирія почала пропонувати Америці «умовну підтримку» в Іраку.

Сирія почала організовувати приплив іноземних бойовиків до Іраку, які прагнули підтримати іракський опір, навіть дійшовши до створення тренувальних таборів у прикордонному сирійському місті Абу-Камаль. Ціллю Сирії за цією очевидною підтримкою антиамериканських бойовиків було проникнення до їх мереж і отримання впливу на них. Це дало сирійському уряду, зокрема — зятю Асада Асефу Шаукату, детальну інформацію про діяльність іракського опору. Під час зустрічі з чиновниками Держдепартаменту США Алі Мамлюк, тодішній директор Головного управління розвідки і національної безпеки Сирії, сказав американцям: «Ми не нападаємо на них одразу і не вбиваємо. Замість цього ми запроваджуємось до їх рядів і діємо тільки у зручну мить». Потім Мамлюк запропонував американцям підтримку Сирії, але в обмін почав вимагати ослаблення економічних санкцій і покращення регіонального і міжнародного політичного статусу сирійського режиму⁴⁴.

Те, що сирійці намагались отримати від Америки,співпадало з тим, Америка до того часу була готова запропонувати. Після того, як американські військові зіткнулись з серйозними труднощами в Іраку після вторгнення 2003 року, в 2006 році був створений спеціальний комітет для пошуку рішення. Цей комітет офіційно називався «Iraq Study Group» (ISG), але став відомий як Комісія Бейкера–Гамільтона на честь її голів — колишнього держсекретаря Джеймса Аддісона Бейкера і колишнього конгресмена Лі Гамільтона. Комісія дійшла висновку, що ситуація для Америки в Іраку була «серйозною і такою, що погіршується», і рекомендувала, поруч з іншим, тісну співпрацю з Сирією (та Іраном) для придушення іракського опору. «ISG» запропонувала, що через економічні стимули, а також обіцянку офіційного відновлення дипломатичних відносин з Сирією — так цю країну можна було переконати погодитись з американськими вимогами⁴⁵.

Окрім підтримки більш широких планів Америки на Близькому Сході, Башар Асад також запропонував політику свого батька у відношенні «Ізраїля». Він брав участь в двох ініціативах по досягненню мирної угоди: одна була організована Туреччиною і включала участь «ізраїльського» прем’єр-міністра Ехуда Ольмерта, а пізніше друга — під егідою Америки за участю «ізраїльського» прем’єр-міністра Біньяміна Нетаньяху. Один із американських посередників пізніше розкрив деталі того, що Башар Асад був готовий запропонувати для досягнення угоди. Це включало розрив військових зв’язків з Іраном, «Хезболлою» і «ХАМАС», а також нейтралізацію усіх загроз «Ізраїлю» з боку Сирії за умовою, що «Ізраїль» поверне Сирії усі території, захоплені у червні 1967 року, а саме — Голанські висоти⁴⁶. Ці переговори продовжувались в 2010 і 2011 роках, але зупинились в 2012 році після початку сирійської революції⁴⁷.

Така позиція Сирії по питанням, важливим для Америки, пояснює, чому американські чиновники продовжували відвідувати країну при Башарі Асаді. Провідна конгресвумен-демократ Ненсі Пелосі очолила делегацію, яка відвідала Дамаск для переговорів з Башаром Асадом в 2007 році⁴⁸. В 2009 році, невдовзі після того, як Барак Обама змінив Джорджа Буша на посту президента США, сенатор Джон Керрі і його дружина Тереза вирушили до Дамаску, щоб повечеряти з Башаром Асадом і його дружиною. В 2010 році Керрі знов відвідав Дамаск. На прес-конференції після цієї поїздки він заявив, що адміністрація США вважає Сирію «важливим гравцем у справі встановлення миру і стабільності в регіоні». Усього Керрі шість разів відвідав Сирію до початку революції проти режиму Асада в 2011 році⁴⁹. Щодо самої революції, то усього за декілька днів до її початку, 27 березня 2011 року, держсекретар США Хілларі Клінтон усе іще захищала Башара Асада, сказавши про нього: «Тепер у Сирії інший лідер. Багато членів Конгресу від обох партій, які побували у Сирії в останні місяці, говорять, що вважають його реформатором»⁵⁰.

«Арабська весна» стрясає режим Асада

Коли на початку 2012 року «Арабська весна» охопила Сирію, Сполучені Штати відреагували, щоб зберегти свій вплив в країні. Під егідою ООН вони організували конференцію в Женеві (Швейцарія), щоб добитись згоди усіх великих держав світу — США, Росії, Великобританії, Франції, Китаю і Німеччини — з тим, що вирішення «сирійської проблеми» полягає у збереженні державних інститутів, створених родиною Асадів, включаючи поліцію, спецслужби і армію⁵¹. Леон Панетта, тодішній міністр оборони США, заявив: «Я думаю, важливо, щоб, коли Асад піде, а він піде, в країні збереглась стабільність… Кращий спосіб зберегти таку стабільність — це зберегти якомога більше військових, поліцейських і сил безпеки, сподіваючись, що вони перейдуть до демократичної форми правління. Це ключовий момент»⁵². Америка прагнула замінити Башара Асада на когось більш прийнятного для сирійського народу, щоб забезпечити згоду населення зі збереженням держави, побудованої родиною Асадів. Руські, проте, не погоджувались з американською позицією, що вирішення «сирійської проблеми» повинно включати ухід Асада. Вони стверджували, що необхідно зберегти не тільки державні інститути режиму Асада, але й самого Башара Асада у якості президента Сирії. Росія прагнула запобігти поширенню в регіоні ідеї про те, що насильницькі революції здатні змінити політичну реальність, оскільки значна частина російської території населена мусульманами.

В 2013 році Сполучені Штати почали постачати зброю і надавати навчання деяким групам опору у Сирії. Хоча це представлялось як спроба «скинути Асада», деталі програми показують, що вона була скерована на захист сирійського режиму, побудованого родиною Асадів. Програма підтримувала сили, пов’язані зі «Свобідною сирійською армією» (ССА), яку уряд США вважав політично поміркованою, тобто не «ісламістською». Ціль програми полягала у підсиленні позицій «ССА» у протистоянні з ісламістськими угрупуваннями, особливо з «Джебхат ан-Нусрою» — сирійським філіалом «Аль-Каїди», який тепер відомий як «Хайят Тахрір аш-Шам» (ХТШ). Сполучені Штати наддавали цим схваленим повстанським групам стрілецьку збою, військову підготовку, зарплати, а іноді — і протитанкові ракети. Проте Вашингтон незмінно відмовлявся надавати більш важке озброєння, таке як ракети класу «земля-повітря»⁵³. Америка також стежила за тим, щоб союзні їй групи отримували досить ресурсів для стримування небажаних їй груп опору, але не настільки багато, щоб добитись домінування на полі бою. Інакше кажучи, США надавали опозиційним групам досить ресурсів, щоб вони могли вижити, але ніколи — щоб стати домінуючими гравцями⁵⁴.

В 2014 році коаліція на чолі з США почала військові операції всередині Сирії, але вони виявились скерованими в основному не проти сирійського режиму, а проти «ісламістських» повстанських угрупувань, які чинили опір владі Башара Асада, включаючи угрупування «Ісламська держава»⁵⁵ — саме так, як розраховував сирійський режим⁵⁶.

В 2015 році Сполучені Штати і Росія залишили осторонь свої давні розбіжності і домовились про співпрацю у Сирії. Це американсько-російське партнерство сформувалось внаслідок низки зустрічей у перші місяці 2015 року між міністрами іноземних справ обох країн — Джоном Керрі з боку США і Сергієм Лавровим з боку Росії⁵⁷. Потім 28 вересня 2015 року президент США Барак Обама і російський прем’єр-міністр Володимир Путін зустрілись для обговорення ситуації в Сирії⁵⁸. Невдовзі після цього — 30 вересня 2015 року — Росі почала військове втручання до Сирії⁵⁹. Прес-конференція, проведена Керрі і Лавровим через декілька годин після перших ударів Росії, підтвердила, що ці дії Москви були вжиті у межах американсько-російського партнерства по Сирії. На цій прес-конференції обидві сторони заявили, що розділяють бажання зберегти Сирію «демократичною, єдиною, світською» і що озброєні сили двох країн будуть тісно співпрацювати у Сирії для досягнення цієї цілі⁶⁰.

Суть американсько-російського партнерства проявилась через два місяці. І Америка, і Росія прагнули зберегти сирійську державу, створену родиною Асадів, проте розходились у поглядах на роль Башара Асада в цьому уряді. Щоб переконати Росію відправити свої війська до Сирії для підтримання режиму Асада, Америка врешті решті прийняла російську позицію відносно Башара Асада. На прес-конференції у грудні 2015 року Джон Керрі заявив, що США змінили свою політику у відношенні Сирії, і відставка Башара Асада більше не є пріоритетом⁶¹. Більше того, в обмін на втручання Росії до сирійського конфлікту, Америка фактично закрила очі на вторгнення Росії до України і анексію Криму, порушивши тим самим гарантії безпеки, надані українському уряду в Будапештському меморандумі 1994 року⁶².

Жорстокі повітряні удари Росії, масові вбивства, організовані Іраном, «Хізбаллою» і тисячами шиїтських ополченців, зібраних по усьому регіону, переломили хід війни на користь режиму Асада. Сам Башар Асад продовжив знищувати країну, роками влаштовуючи кровопролиття, внаслідок яких загинуло сотні тисяч людей, а мільйони стали біженцями. Світові держави провели саміти в Астані, Женеві та Ер-Ріяді, обговорюючи майбутнє Сирії за участю тільки певних сирійських фракцій. Туреччина, Росія і сирійський режим домовились про створення «зон деескалації», до яких переміщувались повстанські угрупування та їх родини після згоди скласти зброю. На початку 2017 року режим знов захопив Алеппо, зруйнувавши значну частину інфраструктури міста. За допомогою глобальних і регіональних гравців Башар Асад зміг заявити про завершення повстання «Арабської весни» у Сирії, повернувши під свій контроль більшу частину території країни.

Друга частина буде присвячена п’ятому періоду і епосі після Башара Асада.

1 Sami Moubayed, «Royalism in Syria after Faysal I: The Struggle for the Crown of Damascus, 1920-1958», Royal Studies Journal, 2022, https://rsj.winchester.ac.uk/articles/322/files/submission/proof/322-1-3047-1-10-20221209.pdf

2 Sami Moubayed, «Syria and the USA: Washington’s Relations with Damascus from Wilson to Eisenhower», I.B. Tauris, 2013.

3 Meir Zamir, «The Secret Anglo-French War in the Middle East: Intelligence and Decolonization, 1940-1948», Routledge, 2015.

4 Meir Zamir, «Britain’s treachery, France’s revenge», Ha’aretz Magazine, 2008.

5 https://en.wikipedia.org/wiki/Levant_Crisis

6 Сирійську комуністичну партію (СКП) очолював Халед Багдаш, сирієць, який навчався в Комуністичному університеті трудящих Сходу у Москві.

7 Sami Moubayed, «Syria and the USA: Washington’s Relations with Damascus from Wilson to Eisenhower», I.B. Tauris, 2013.

8 Miles Copeland, «The Game of Nations: The Amorality of Power Politics», Simon & Schuster, 1970.

9 Olivia B. Waxman, «The U.S. Intervened in Syria in 1949. Here’s What Happened», Time, 2017,https://time.com/4735438/america-syria-war-coup-history/ .

10 Sami Moubayed, «Syria and the USA: Washington’s Relations with Damascus from Wilson to Eisenhower», I.B. Tauris, 2013.

11 Meir Zamir, «The Secret Anglo-French War in the Middle East: Intelligence and Decolonization, 1940-1948», Routledge, 2015.

12 Sami Moubayed, «Syria and the USA: Washington’s Relations with Damascus from Wilson to Eisenhower», I.B. Tauris, 2013.

13 Jorg Michael Dostal, «Syria and the Great Powers (1946-1958): How Western Power Politics Pushed the Country Toward the Soviet Union», Syrian Studies, 2015,https://nbn-resolving.org/urn:nbn:de:0168-ssoar-57358-2.

14 Christopher Solomon, «Remember Syria’s Adib Shishakly», Syria Comment, 2016,https://joshualandis.com/blog/24236-2/.

15 Sami Moubayed, «Syria and the USA: Washington’s Relations with Damascus from Wilson to Eisenhower», I.B. Tauris, 2013.

16 Meir Zamir, «The Secret Anglo-French War in the Middle East: Intelligence and Decolonization, 1940-1948», Routledge, 2015.

17 Owen Rust, «The Suez Canal Crisis of 1956 & The Rise of the US», The Collector, 2023, www.thecollector.com/the-suez-canal-crisis-1956-explained/.

18 Sami Moubayed, «The Makers of Modern Syria: The Rise and Fall of Syrian Democracy 1918 – 1958)», I.B. Taurus, 2018.

19 Sami Moubayed, «Syria and the USA: Washington’s Relations with Damascus from Wilson to Eisenhower», I.B. Tauris, 2013.

20 Owen Rust, «The Suez Canal Crisis of 1956 & The Rise of the US», The Collector, 2023, www.thecollector.com/the-suez-canal-crisis-1956-explained/.

21 Owen Rust, «The Suez Canal Crisis of 1956 & The Rise of the US», The Collector, 2023, www.thecollector.com/the-suez-canal-crisis-1956-explained/.

22 Lars Hasvoll Bakke, «Facing Assad: American Diplomatic Relations with Syria, 1969-76», University of Oslo, 2013, www.duo.uio.no/bitstream/handle/10852/38434/1/Facing_Assad_-_Masters_Thesis_by_Lars_Hasvoll_Bakke.pdf.

23 Robin Wright, «The Assad Family: Nemesis of Nine US Presidents», The New Yorker Magazine, 2017, www.newyorker.com/news/news-desk/the-assad-family-nemesis-of-nine-u-s-presidents.

24 Owen Rust, «The Suez Canal Crisis of 1956 & The Rise of the US», The Collector, 2023, www.thecollector.com/the-suez-canal-crisis-1956-explained/.

25 Eyal Zisser, «Appearance And Reality: Syria’s Decision making Structure», Middle East Review of International Affairs, 1998,https://ciaotest.cc.columbia.edu/olj/meria/meria598_zisser.html.

26 Owen Rust, «The Suez Canal Crisis of 1956 & The Rise of the US», The Collector, 2023, www.thecollector.com/the-suez-canal-crisis-1956-explained/.

27 Moshe Ma’oz and Avnr Yaniv, «Syria under Assad: Domestic Constraints and Regional Risks», Routledge, 1986.

28 Це пояснює, чому американці таємно постачали зброю Хомейні, як було розкрито в результаті політичного скандалу «Іран-контрас».

29 Raymon Hinnebusch, «Syria’s Role in the Gulf War Coalition», in «Friends in Need: Burden Sharing in the Persian Gulf War», St Martins Press, 1997.

30 «Ізраїль» був проти цієї ініціативи, оскільки віддавав перевагу двобічним переговорам, але Америка примусила «Ізраїль» приєднатись до своєї ініціативи, пригрозивши відмовою у наданні гарантій по кредитам на суму 10 мільярдів доларів, які «Ізраїль» запрошував для допомоги в облаштуванні єврейських іммігрантів із Радянського Союзу.https://history.state.gov/milestones/1989-1992/madrid-conference

31 Lars Hasvoll Bakke, «Facing Assad: American Diplomatic Relations with Syria, 1969-76», University of Oslo, 2013, www.duo.uio.no/bitstream/handle/10852/38434/1/Facing_Assad_-_Masters_Thesis_by_Lars_Hasvoll_Bakke.pdf.

32 Itamar Rabinovich, «Syria Policy, Before and After the Uprising», New Lines Magazine, 2021,https://newlinesmag.com/first-person/how-israel-weighed-its-syria-policy-before-and-after-the-uprising/.

33 Toi Staff, «New book claims Israel spied on Bill Clinton», The Times of Israel, 2014, www.timesofisrael.com/new-book-alleges-israel-spied-on-bill-clinton/.

34 Neil MacFarquhar, «Hafez al-Assad, Who Turned Syria Into a Power in the Middle East, Dies at 69», New York Times, 11 June 2000, www.nytimes.com/2000/06/11/world/hafez-al-assad-who-turned-syria-into-a-power-in-the-middle-east-dies-at-69.html.

35 Patrick Seale, «Hafez al-Assad», The Guardian, 15 June 2000, www.theguardian.com/theguardian/2000/jun/15/guardianweekly.guardianweekly1.

36 John Daniszewski, «Death of Syria’s Assad Complicates Peace Prospects», Los Angeles Times, 2000, www.latimes.com/archives/la-xpm-2000-jun-11-mn-39965-story.html.

37 https://1997-2001.state.gov/travels/2000/000612trip_remarks.html.

38 Другим західним лідером, який був присутнім на похованні, був президент Франції Жак Ширак, який намагався переконати сирійців відновити колись впливову роль Францій в Лівані. Ця роль завершилась після того, як Сирія увійшла до Лівану на підставі угоди про «червону лінію» між Кіссінджером і Хафезом Асадом. Jamil Hamad, “Who’s In, Who’s Out at Assad’s Funeral”, Time, 2000,https://time.com/archive/6926172/whos-in-whos-out-at-assads-funeral/.

39 Jane Perlez, «Albright Finds Syria’s New Leader Willing to Pursue Talks», The New York Times, 14 June 2000, www.nytimes.com/2000/06/14/world/albright-finds-syria-s-new-leader-willing-to-pursue-talks.html.

40 «SYRIA: ALBRIGHT ATTENDS PRESIDENT ASSADS FUNERAL», Associated Press, 2000, https://newsroom.ap.org/editorial-photos-videos/detail?itemid=3cc3b628a1b8eb736355d028ff48546a&mediatype=video&source=youtube.

41 Alex Hobson, «The Unravelling of Jimmy Carter’s Middle East», New Lines Magazine, 2023,https://newlinesmag.com/essays/the-unraveling-of-jimmy-carters-middle-east/.

42 William O. Beeman, «Syria and the Neoconservative Agenda», Highbrow Magazine, 2013, www.highbrowmagazine.com/2788-syria-and-neoconservative-agenda.

43 James Harkin, «When Assad Dropped the Façade», The American Prospect, 2012,https://prospect.org/world/assad-dropped-facade/ .

44 Laila Alrefaai, «How the Assad Regime Helped Create, Support, and Perpetuate ‘ISIS’?», Rowaq Arabi, 2021,https://cihrs-rowaq.org/views-how-the-assad-regime-helped-create-support-and-perpetuate-isis/?lang=en.

45 «The Iraq Study Group Report», 2006, www.govinfo.gov/content/pkg/GPO-IRAQSTUDYGROUP/pdf/GPO-IRAQSTUDYGROUP.pdf.

46 Itamar Rabinovich, «Syria Policy, Before and After the Uprising», New Lines Magazine, 2021,https://newlinesmag.com/first-person/how-israel-weighed-its-syria-policy-before-and-after-the-uprising/.

47 Frederick C. Hof, «I almost negotiated Israel-Syria peace. Here’s how it happened.», The Atlantic Council, 2022, www.atlanticcouncil.org/blogs/menasource/i-almost-negotiated-israel-syria-peace-heres-how-it-happened/.

48 «Pelosi shrugs off Bush’s criticism, meets Assad», NBC News, 2007, www.nbcnews.com/id/wbna17920536.

49 «Kerry comments on Assad may draw scrutiny», The Times of Israel, 2013, www.timesofisrael.com/kerry-comments-on-assad-may-draw-scrutiny/. 

50 «As Syria Conflict Rages On, Clinton’s Rhetoric Intensifies», ABC News, 2012,https://abcnews.go.com/Politics/syria-conflict-rages-clintons-rhetoric-intensifies/story?id=16561069.

51 «Final Communiqué of the Action Group for Syria (Geneva Communiqué)», 30 June 2012, https://peacemaker.un.org/sites/default/files/document/files/2024/05/sy120630final20communique20of20the20action20group20for20syria.pdf.

52 Missy Ryan, «U.S. defence chief – Syria military must remain intact when Assad goes», Reuters, 31 July 2012, www.reuters.com/article/uk-syria-crisis-usa/u-s-defence-chief-syria-military-must-remain-intact-when-assad-goes-idUKBRE86T1KF20120730.

53 Fabrice Balanche, «The End of the CIA Program in Syria – Washington Cedes the Field», Foreign Affairs, 2017,https://shs.hal.science/halshs-03189328/document.

54 Mark Mazzetti, Adam Goldman and Michael S. Schmidt, «Behind the Sudden Death of a $1 Billion Secret C.I.A. War in Syria», The New York Times, 2017, www.nytimes.com/2017/08/02/world/middleeast/cia-syria-rebel-arm-train-trump.html.

55 Helene Cooper and Eric Schmitt, «Airstrikes by U.S. and Allies Hit ISIS Targets in Syria», New York Times, 22 September 2014, www.nytimes.com/2014/09/23/world/middleeast/us-and-allies-hit-isis-targets-in-syria.html.

56 Zachary Laub, «Syria’s Civil War: The Descent Into Horror», Council on Foreign Relations, 2023, www.cfr.org/article/syrias-civil-war.

57 Shaun Walker, «Kerry set to meet Putin in first visit to Russia since start of Ukraine crisis», The Guardian, 12 May 2015, www.theguardian.com/us-news/2015/may/11/john-kerry-meet-russian-foreign-minister-talks–ukraine-syria-yemen.

58 Jeff Mason and Denis Dyomkin, «Obama, Putin spar over Syria», Reuters, 29 September 2015, www.reuters.com/article/us-un-assembly-obama/obama-putin-spar-over-syria-idUSKCN0RS1TC20150929.

59 «Russia launches airstrikes in Syria amid U.S. concern about targets», Los Angeles Times, 30 September 2019,https://www.latimes.com/world/europe/la-fg-kremlin-oks-troops-20150930-story.html.

60 Max Fisher, «John Kerry just made a significant and consequential gaffe on Russia and Syria», Vox, 30 September 2015,https://www.vox.com/2015/9/30/9429039/syria-russia-kerry-lavrov.

61 «Assad can stay, for now: Kerry accepts Russian stance», Military Times, 16 December 2015, www.militarytimes.com/news/your-military/2015/12/16/assad-can-stay-for-now-kerry-accepts-russian-stance/

62 Steven Pifer, «Why care about Ukraine and the Budapest Memorandum», The Brookings Institute, 5 December 2019, www.brookings.edu/blog/order-from-chaos/2019/12/05/why-care-about-ukraine-and-the-budapest-memorandum/