Мета розвитку, яку переслідує людина як громадська істота, напряму пов’язана з системою управління, яка формує, направляє і контролює суспільство. Обрана система управління або володіє якостями, які сприяють розвитку, або перетворюється на чинник, який прирікає суспільство на застій. Тому прагнення до розвитку неминуче приводить людей до пошуку і до необхідності зробити вибір на користь найкращої форми правління.
Коли західний світ, якій донині зберігає свою гегемонію над усім світом, у Середні віки борсався у трясовині схоластичної думки, руху Реформації і Відродження, а також такі мислителі, як Нікколо Макіавеллі (пом. 1527), Жан Боден (пом. 1596), Томас Гоббс (пом. 1679), Джон Локк (пом. 1704), Жан-Жак Руссо (пом. 1778) і Іммануіл Кант (ум. 1804), заклали нову парадигму розвитку і ізолювали релігію від сфери управління1.
Церковна влада — релігія, яка представляла Бога на землі, стверджувала, що володіння майном, грошима і багатством є «зло», а міркування і сумніви — «диявольська справа», — була усунута.
Захід, який постав проти зубожіння, невігластва і хвороб, породжених спотвореним християнством, і добився розвитку через епоху Просвіти, запропонував усьому світу під іменем «вестернизації» модель світського життя і розвитку, побудовану у противагу Церкві і монархії.
Перемога над християнством і Церквою була сприйнята як перемога над релігією. У цій логіці і ісламська релігія була поставлена під приціл.
Французький позитивіст Ернест Ренан 29 березня 1883 року виступив у Сорбонні з доповіддю під назвою «Ісламізм і наука» («L'Islamisme et la Science»), в якій стверджував: «Іслам не допускає прогресу і розвитку; мусульмани доведені до такого стану своєю релігією;і тільки відмовившись від Ісламу, вони зможуть розвиватись і рухатись уперед».
Виступаючи з критикою релігії і Церкви як символів антинауковості і відсталості, Ренан у цій же доповіді скерував свою атаку і на Іслам.
Його теза викликала широкий резонанс в ісламському світі. Проти нього було написано багато спростувань.
Було заявлено, що «Іслам не суперечить розуму, мисленню, розвитку, науці і природознавству; що Іслам неможна вважати винуватцем нинішньої кризи в ісламському світі, оскільки аж до нещодавнього часу мусульмани були будівельниками великої цивілізації, і основою цієї цивілізації був Іслам; і що саме Іслам здатний вивести мусульман із сьогоднішнього занепаду»2.
Окрім спростувань знайшлось немало гарячих прибічників тези Ренана. Серед них — Абдуллах Джевдет, Ахмет Агаоглу, Махмут Есат Бозкурт, Тевфік Рюштю та інші. І їх кількість була далеко не малою.
Казим Карабекір пише, що міністр юстиції Махмут Есат Бозкурт одного разу з трибуни Великого національного зібрання Туреччини вигукнув: «Іслам — це перешкода для прогресу. Поки Іслам існує, ніхто не буде на нас дивитись!».
Карабекір також передає, що приблизно за чотири місяці до проголошення республіки (10 липня 1923 року) Мустафа Кемаль сказав йому: «Ті, у кого є релігія і мораль, приречені на голод. Ті, у кого є релігія і честь, не здатні перемагати. З такими людьми країну не збагатити»3.
Саме це розуміння визначило як дух, так і напрямок революцій. Те, хто пояснював занепад суспільства нібито протиріччям між релігією і наукою, прагнули побудувати нову релігію, яка узгоджується з західництвом і модернізмом.
Західне «розкладання» було прийнято у якості «рішення» і почало нав’язуватись новим поколінням — ніби лабораторним піддослідним — через систему освіти. У межах нового режиму релігія і усе, до неї відносилось, були закодовані як «реакційні» і проголошені шкідливими елементами, які належать усуненню.
Була прийнята логіка: «Оскільки західні народи досягли розвитку, покінчивши з християнством, отож, і ми зможемо розвиватись, якщо переглянемо наш Іслам». Після того, як Захід був прийнятий за «киблу», а наука — за «релігію», усі стріли були обернені проти релігії: Її хотіли поховати в історії. Вважалось, що релігія може бути визнана легітимною тільки у такій мірі, у якій відповідає науці. Її обґрунтованість вимірювалась відповідністю до наукових критеріїв.
Цінності модерну були засвоєні на тлі простого комплексу «у нас теж є» шляхом змішування усіх можливих капіталістичних установок з ісламськими поняттями. Іслам, який вважався «найбільшою перешкодою на шляху прогресу», можна було подолати, лише адаптувавши його до стандартів нового режиму.
Хоча причини занепаду Османської Держави були вельми різноманітними, ті, хто перебував під впливом Ренана і прагнув до вестернізації, встали в опозицію до Ісламу. Під натиском раціоналістичної і позитивістської пропаганди народ почав вірити, що порятунок можливий тільки через слідування західному шляху. Їм внушали, що для якнайшвидшого досягнення «рівня сучасних цивілізацій» треба перш за усе відмовитись від релігії.
Оскільки повністю усунути релігію із життя виявилось неможливим, при побудові нового світського порядку її вирішили «посадити у клітку». Релігію позбавили втручання до повсякденного життя, відрізали від традиції і древності, перетворивши на набір формальних ритуалів, позбавлених змістового навантаження.
Нове покоління, вирощене цим режимом, у повсякденному житті майже не рахувалось з релігією, за винятком ритуалів, і в усіх життєвих сферах — політиці, економіці, соціології, освіті — діяло у межах західної парадигми.
На жаль, і при зміні влади, яка час від часу відбувається у мусульманському світі, нові адміністрації продовжують формуватись у руслі західної парадигми розвитку, будучи інтегрованими до глобальної системи. Один із найбільш наочних прикладів — процес революції у Сирії та її наслідки.
Повстання, яке почалось у Сирії 15 березня 2011 року, завершилось перемогою 8 грудня 2024 року — завдяки великій боротьбі, стійкості і самопожертві сирійського народу. Незважаючи на участь понад 40 країн у складі міжнародної коаліції під керівництвом США, незважаючи на будь-які масові вбивства, скоєні Росією, Іраном, «Хізбаллою» і силами режиму Асада, через 13 років ворота Дамаску були відкриті. 61 рік варварського режиму партії «Баас» і 54 роки тиранії родини Асада дійшли кінця.
На тлі втрати контролю над полем бою США і Захід охопила тривога, у той час як Туреччина виступила із заявою: «Немає приводу для хвилювання», — давши зрозуміти, що процес йде мирним шляхом.
Після революції залишилось одне велике питання: «Що тепер буде правити Сирією?».
На це питання США, багато західних країн і регіональних держав, які перебувають на їх орбіті, поквапились відповісти, швидко проникнувши до політичного оточення і почавши активно тиснути на формування демократичного режиму.
У мусульманському ж світі не пролунало досить сильної і рішучої вимоги негайного встановлення ісламського режиму у Сирії. Навпаки, багато хто приховались за поняттям «поступовості» і заявляли: «Нічого страшного, навіть якщо ми будемо діяти всупереч Шаріату, аби тільки зберегти досягнуте. Поступово усе ісламізується».
Більше того, щоб заглушити голоси тих, хто вимагав встановлення ісламського порядку і влади Шаріату, ці кола вдавались до звинувачень у «розпалюванні смути».
Якщо залишити осторонь решту тем, які обговорювались у турецькому суспільстві відносно Сирії, в дискусіях про те, яким буде новий режим у Сирії, особливо виділяється один примітний момент.
Люди, які висловились по цьому питанню, говорили наступне: «Якщо у Сирії встановиться ісламський режим, відновлення, реабілітація і розвиток країни стануть неможливими. Без режиму, який забезпечить її інтеграцію до світової системи, Сирія не зможе стати вшанованим членом міжнародної спільноти. Якщо не буде прийнятий демократичний порядок, гарантуючий рівність усіх громадян перед законом незалежно від релігії, мови і статі — неминуче запанує хаос. Якщо не буде утверджена світська система, країна опиниться некерованою через розмаїття і наявність меншостей. Сирії просто необхідно усе це, якщо вона знов хоче розвиватись».
Якщо проаналізувати ситуацію, стає очевидним: прибічники цих поглядів висували ті ж аргументи і тоді, коли у Туреччині обговорювалась можливість переходу до ісламської системи. Що ж примушує їх так говорити, незважаючи на те, що бажаний ними режим насправді їм не належить? Можливо, причина — у культурній асиміляції, у комплексі неповноцінності, у пережитій психології приниження і відчуження?
У цих людей, які відірвались від власних цінностей і не бачать альтернатив західним моделям і системам, у прихованих пластах їх свідомості укорінилась наступне думка: «Іслам — це перешкода для прогресу (розвитку, руху уперед)».
Обговорення майбутнього устрою Сирії дозволили нам у черговий раз побачити, як ця отрута проникла у найбільші глибини свідомості і наскільки вона укорінилось у масштабі громадської тривожності. Захід, який ось вже понад десяти років коїть усі види розправ над мусульманами, у черговий раз наприкінці шляху простягнув свої скривавлені руки новим співрозмовникам. Змінилась лише людина біля керма режиму — і вона потиснула ці брудні, скривавлені руки.
В нещодавньому інтерв’ю журналу «Economist» Ахмед аш-Шараа, відповідаючи на питання про те, чи буде у Сирії введений Шаріат, сказав наступне: «Це вирішать експерти. Якщо вони схвалять — моя задача запровадити. Якщо не схвалять — моя задача виконати їх рішення»4.
Цими словами він недвозначно дав зрозуміти, що у Сирії буде реалізований західний республіканський режим.
Між тим, одна із ясних постанов Шаріату полягає у тому, що право видавати закони і управляти належать виключно Аллаху.
Піддавати постанови Шаріату обговоренню, діалогу, експертній оцінці чи людським уподобанням — це пряме протиріччя основоположним принципам Ісламу:
وَمَا كَانَ لِمُؤۡمِنٖ وَلَا مُؤۡمِنَةٍ إِذَا قَضَى ٱللَّهُ وَرَسُولُهُۥٓ أَمۡرًا أَن يَكُونَ لَهُمُ ٱلۡخِيَرَةُ مِنۡ أَمۡرِهِمۡۗ وَمَن يَعۡصِ ٱللَّهَ وَرَسُولَهُۥ فَقَدۡ ضَلَّ ضَلَٰلٗا مُّبِينٗا
«Коли Аллах і Його Посланець виносять рішення по якому-небудь питанню, ані віруючий чоловік, ані віруюча жінка не мають права робити вибір у цій справі. А хто ослухається Аллаха і Його Посланця — той впав в очевидну оману» (33:36).
Підкорення велінню Аллаха — єдиний ключ до успіху, розвитку, честі і порятунку.
Халіф Умар (р.а.) виразив цю істину у стислій, але глибокій формулі: «Воістину, ми були приниженим народом, і Аллах звеличив нас Ісламом. Якщо ми будемо шукати величі де-небудь іще, окрім того, чим Аллах нас звеличив, — Аллах знов принизить нас»5.
У своїй давній історії, стикнувшись з труднощами, мусульмани починали з питання: «Що ми зробили не з волі Аллаха, так що опинились у цьому положенні?». Сьогодні ж вони задають інше питання: «Що заважає нам подолати домінування Заходу?», — і під ударом опиняється релігія, яка повинна бути суттю їх існування.
Таку релігію, на їх думку, або треба реформувати, адаптувавши до західних параметрів — і для цього використовувались механізми іджтіхаду, — або повністю усунути із життя, відсторонивши від будь-якої участі. Перший підхід до релігії неминуче породжував другий, іще більш руйнівний, і в ітозі вони впустили до свого змістового простору хаос — у якості «порятунку».
Це було затемнення розуму. А руйнування особистості, яке відбулось за цим, зробило їх лише дешевою копією того, ким вони відчайдушно намагались стати6.
Причиною кризи, яка пов’язана з різними темами — положенням жінки в Ісламі, хіджабом, освітою, роботою, демократією, секуляризмом, співвідношенням релігії і науки, статусом немусульман, — є не тільки незнання ісламських норм і приписів по цим питанням, але й відсутність політичної сили, здатної розкрити їх істинність і практичне застосування7.
Незважаючи на наявність людей, які присвятили себе Ісламу, реальність залишається такою: режими, системи, держави не несуть ісламського характеру. Те, що навіть діячі з ісламською ідентичністю беруть участь у куфр-системах і перетворюють релігійні норми у невпізнану форму «в ім’я інтересів, продиктованих часом і обставинами», — є основною перешкодою, яка заважає розкриттю істинного підходу Ісламу у згаданих питаннях.
Якщо людина не здатна побудувати свою життєву модель і політичну систему на основі релігії, якщо, називаючи себе мусульманином, вона стверджує: «Я не хочу, щоб мною управляв Шаріат», — або: «Іслам — це перешкода для розвитку», — і при цьому не вважає так слова грубою помилкою, то ясно: вона говорить з позиції секулярного мислення, яке ізолює релігію і Шаріат від громадських процесів і зводить їх виключно до місця поклоніння.
Як результат цієї метаморфози сформувалась так звана консервативно-демократична свідомість, яка стверджує: «Спочатку вирішимо проблеми, потім будемо застосовувати Іслам», — тим самим створюючи хибне враження, нібито Іслам не здатний вирішувати реальні життєві задачі. Між тим Іслам розкрив шляхи вирішення усіх життєвих проблем для усього людства до самого Судного дня. Але цей спотворений менталітет відокремлює такі сфери, як управління, економіка, освіта, судова система, армія, безпека, внутрішня і зовнішня політика від релігії і розглядає їх крізь призму сучасної глобальної безбожної капіталістичної ідеології.
І хоча ті, хто іде по слідам Ренана, прагнуть побудувати майбутнє людства у затишку західництва, демократії і секуляризму, з волі Аллаха майбутнє світу проросте в світлі Ісламу.
يُرِيدُونَ أَن يُطۡفُِٔواْ نُورَ ٱللَّهِ بِأَفۡوَٰهِهِمۡ وَيَأۡبَى ٱللَّهُ إِلَّآ أَن يُتِمَّ نُورَهُۥ وَلَوۡ كَرِهَ ٱلۡكَٰفِرُونَ
«Вони хочуть загасити світло Аллаха своїми устами. Але Аллах не бажає нічого іншого, окрім як завершити Своє світло, навіть якщо це ненависно невіруючим» (9:32).
Köklü Değişim Dergisi
Бурхан Еркан
3 Угур Мумджу, «Казим Карабекір розповідає» («Kâzım Karabekir Anlatıyor»), Стамбул: Tekin, 1993, с. 82–83.
5 Аль-Хакім, «Аль-Мустадрак», т. I.
6 Омер Ідріс Акдін, «Чи є Іслам перешкодою для розвитку» («İslam Terakkiye Manidir»), журнал «Yolcu».
7 Детально про це див.: «Мірило істини — наука чи Одкровення?», журнал «Köklü Değişim», № 158.