Розділення на основі світоглядних переконань прийнятно, проте критерії на кшталт етнічної приналежності, конфесії, кольору шкіри, мазхабу чи духовного напрямку — небезпечні і неприпустимі. Тому Іслам протистоїть західним ідеям, а Захід, в силу своєї ворожості до Ісламу, відчуває злобу і ненависть до мусульман.
У цьому і полягає відмінність між Ісламом, який сприймає людину як людину, і Заходом, позбавленим подібного підходу. І якщо Іслам цінує особистість незалежно від її приналежності, то Захід зводить стіну інакшості, відштовхуючи тих, хто не вписується в його систему. З точки зору Заходу мусульмани — варвари і загарбники. А з точки зору мусульман ідеї Заходу порочні, його порядки хибні, а віра ґрунтується на невір’ї.
До самого Судного дня зіткнення між Ісламом і куфром буде неминучим — як у сфері віри, так і в області ідей і громадського устрою. Проте Іслам розділяє не людей, а системи: він відкидає не особистості, а оману. Адже людина може одного разу бути осяяною світлом Ісламу — як це виразив Посланець (с.а.с.), говорячи про тих, хто безжально закидав його камінням у Таіфі:
إِنِّي لَا أَرْجُو إِلَّا أَنْ يُخْرِجَ اللَّهُ مِنْ أَصْلَابِهِمْ مَنْ يَعْبُدُ اللَّهَ وَحْدَهُ لَا يُشْرِكُ بِهِ شَيْئًا
«Я лише сподіваюсь, що із їх нащадків з’являться ті, хто будуть поклонятись одному Аллаху і не стануть долучати Йому співтоваришів» (Абу Давуд, Лібас, 4/4031).
Іслам виділяється своєю високою оцінкою людської особистості і добрими очікуваннями у відношенні майбутнього. Захід же, навпаки, схильний до песимізму і відчуває дефіцит довіри. Навіть у найбільш похмурі періоди своєї історії західні суспільства не могли позбутись від ілюзії власної бездоганності. Вони як і раніше вважають свою цивілізацію найбільш розвинутою і культурною у світі.
Згідно з ісламським поглядом, в якому людина цінна як особистість, західний образ життя — незважаючи на свою нелюдяність у багатьох аспектах — не похитнув віру самих західних суспільств у власній перевазі. Наприклад, у питаннях сексуальної орієнтації, споживацької культури, заснованої на індивідуальному задоволенні, руйнування родинних устоїв і зникнення поняття честі вони досягли глибокої моральної деградації. Їх уявлення про безмежну свободу і прагнення до вдоволення будь-яких бажань призводить до повної розбещеності. Тим не менш, Захід продовжує бачити в собі колиску демократії, засновника і хранителя секулярного світу.
З точки зору Заходу, усе добре і чудове походить саме від нього, а решта суспільств лише подражають цим ідеям. Він переконаний, що інші народи не здатні на значущі відкриття і не можуть запропонувати людству універсальні цінності. У цьому відношенні західна цивілізація в чомусь нагадує доісламське суспільство курайшитів. Згідно розповідям, люди того часу поклонялись ідолам, зробленим із глини або навіть халви, а потім самі їх з’їдали. Незважаючи на явну безглуздість таких обрядів, вони звинувачували мусульман у нерозумності, тобто демонстрували одночасно і невігластво і пиху.
Ідеї Заходу залишалися отруйними і руйнівними до того часу, поки за ними не встав сильний державний апарат. Але як тільки відбувся ідеологічний підйом, ці отруйні ідеї почали розкладати і отруювати усе, до чого торкались. Франція та Італія виправдовували жорстокість і масові вбивства у Північній Африці прагненням «приборкати варварських мусульман». Англійці називали себе «імперією, над якою не заходить сонце», але не могли змиритись з тим, що мусульмани володіли найпотужнішою армією у світі. Цей комплекс неповноцінності тільки розпалював їх злобу і ненависть до Ісламу і мусульманам іще сильніше.
Вони зробили своєю задачею перетворення Близького Сходу на оплот зла. Захід мобілізував усі свої ресурси, щоб знищити Ісламську Державу. Він вербував із наших рядів слабовільних людей, пропонуючи їм в обмін зрадництва славу, відомість і багатство. Кожного із них він призначав чиновником у створюваних ним так званих «цивілізованих» державах. В результаті він добився свого: погубив посіви і покоління.
Америка ж в Афганістані, Іраку і В’єтнамі знищила мільйони людей, зруйнувала сотні тисяч будівель. Пролиту кров і сльози вона розглядала як припустиму плату за виконання своєї так званої «просвітницької місії». Вона стверджувала, що скидає диктаторські режими і встановлює демократію. Слова тодішнього держсекретаря США Мадлен Олбрайт: «Ми вбили 500 тисяч дітей в Іраку, але це того варто було», — стали трагічним резюме усієї цієї ідеології. Навіть будучи жінкою, західний чиновник не міг проявить милосердя заради своєї «священної місії».
Британський політолог Джон Хобсон в своїй книзі «Східні витоки західної цивілізації» пише: «В період з 1700 по 1850 рік Європа розділила світ на два протилежних табори: Захід і решту інших. При цьому Захід був представлений як наділений вродженими винятковими достоїнствами: раціональністю, працелюбністю, продуктивністю, самовідданістю, прагненням до свободи, зрілістю, прогресивністю і мужністю. Схід же, навпаки, зображався ірраціональним, лінивим, деспотичним, розбещеним, пасивним і залежним».
Швейцарський філософ Тьєррі Хенч в своїй книзі «Уявний Схід» зазначає: «Світ, який ми, західні люди, собі уявляємо, — це наш світ. Ми наказуємо йому бути таким, яким ми хочемо його бачити».
Англійський соціолог Джерард Деланті у книзі «Винахід Європи» прямо вказує на зарозумілість західної думки: «Захід прагне встановити інтелектуальну перевагу і економічний контроль над Сходом, визначаючи її на своїх власних умовах; Схід був вимушений дивитись на себе у дзеркалі Заходу».
Європейські держави, розвиваючись в області науки і техніки, почали вважати це універсальними ліками від усіх лих. Проте разом з цим розвитком вони позбавили життя духовної основи і звели його до механістичного сприйняття. Застосувавши науковий метод, вони стали ототожнювати розвиток виключно з матеріальним підйомом. Але, навіть стикнувшись з прикладами Китаю і Японії, які досягли великих успіхів у науці і техніці, але так і не усвідомили обмеженість цього підходу.
Сьогодні ж уся Європа фактично передала свою долю до рук США — і саме від Америки очікує захисту західних цінностей.
Європа, яка постійно дивиться на мусульман крізь призму інакшості, винайшла нове явище — ісламофобію. За допомогою цього терміну вона наклала на Іслам ярлик «чуждого і небезпечного» в контексті власної цивілізаційної концепції і об’явила його головним ворогом. Європейські держави, які дозволили реалізуватись ненависті, яка живе у їх серцях, руками власних громадян, не соромляться заохочувати агресивні акції на кшталт спалення Корану чи ображань на адресу Пророка (с.а.с.).
Ті, хто повсюдно принижує ісламські цінності, з іншого боку не облишають повчати мусульман, роздаючи поради, наставляння і уявні рекомендації. Останнім прикладом подібної зарозумілості стала Сирійська революція. Західні держави, переконані, що мусульмани не здатні самостійно здійснити революцію чи створити конституцію, вишукувались у чергу, щоб прибрати до рук процес революції і натиснути на владу, яка формується. Один поїхав, інший приїхав — і усі вони були стривожені тим, що революція несе ісламський характер. Але, не отримавши бажаного, вони були проведені — с поплескуванням по плечу і порожніми словами підтримки.
Ця ситуація уходить корінням у сторічну історію. Захід узаконив свою ідеологічну експансію у мусульманському світі, вплинувши на літераторів того часу. Тевфік Фікрет, який починав як щирий мусульманин, з часом став одним із ідеологів кемалістського руху. Він стверджував, що європейський образ життя сприяє розвитку науки і техніки, а наука — шлях до всезагального процвітання.
Окрім нього, ідеї Заходу проникали у свідомість мусульман через таких впливових діячів, як Намик Кемаль, Шінасі, Зія Паша і Абдуллах Джевдет. Згодом із цих кіл сформувалась група, як отримала назву «младотурки» — і вона перетворилась на затятого захисника західної цивілізації. На їх думку, Європа — перш за усе менталітет, і усе повинно починатись з засвоєння саме цього менталітету.
Навіть якщо маси заперечували, їх голоси повинні були бути придушені, тому що, за їх переконанням, народ був невігласним і нездатним осягнути істину. Такий підхід перетворив їх на прибічників якобінської, тобто нав’язаної зверху ідеології.
Усе це було продовжено республіканською течією, яка після падіння Османської Держави прискорила процес вестернізації, прагнучи догодити своїм європейським союзникам. У цей період були здійснені послідовні реформи: введені закони про зовнішній вигляд і одяг, проведена реформа письменності, змінена система освіти, а також було надано жінкам право обирати і бути обраними.
Усі ці кроки вживались з однією ціллю — не просто вийти із числа «інакших» в очах Заходу, але й стати повноправною частиною його світу.
З того часу з’явилось багато правителів, які стали знаряддям для отримання похвали і підтримки від європейських держав. Сьогодні у більше аніж п’ятдесятьох мусульманських країнах можна побачити лідерів, які управляють своїми землями як вірні виконавці волі західних союзників. І мова йде не тільки про політичну еліту: письменники, які виправдовують те, що відбувається, придворні вчені, бюрократи і навіть блазні — усі вони стали частиною цієї системи.
З’явились хворі особистості, охоплені кризою ідентичності, які, щоб отримати владу, зберегти положення і утриматись на вершині, старались уникнути тавра «інакших» в очах Заходу. Проте з часом само поняття інакшості почало звужуватись і змінюватись: більше не усі мусульмани автоматично вважались «іншими»; тепер до цієї категорії потрапляти лише ті, хто відкидав порочні цінності Заходу, слідував ісламським нормам та ідеям, а також ставив Одкровення вище наукової раціональності.
Більше того, під нове визначення «інакшого» підпадають і ті суспільства, які відмовляються мислити кон’юнктуро, не підкоряються вимогам реалполітики і замість цього ставлять в основу свого життя повеління і заборони Аллаха.
Таким чином, ті, хто виходить за межі цього західного шаблону і рухається по шляху вестернизації, повинні ясно розуміти наступне: так, Захід дав жінкам право обирати і бути обраними — але у той же час він знецінив їх у громадському житті, перетворивши на товар і рекламну постать. У той час як Іслам дбає про жінку як про хранительку родини і виховательку поколінь, Захід разом з родиною скотився до найбільшого руйнування.
Він прирік покоління на загибель: аморальність стала повсякденною нормою на телеекранах, а розпуста почала насаджуватись з раннього віку. Під гаслом свободи усіляка гидота проникла до домів, шкіл і торгових закладів. Лихварство перетворилось на буденний інструмент торгівлі, рука почала безсоромно тягнутись до майна сиріт, хабарництво і незаконне збагачення були узаконені — і усе це стало способом набити шлунок.
Він спотворив і заплямував політику. Суспільствам, які не приймали його ідеї, він нав’язував страждання — проливаючи їх кров і викликаючи сльози. Хибну ідеологію він подавав як проект цивілізації, а свої інтереси — як універсальні цінності.
Чи відображає це ваші думки?
Іслам, починаючи свій шлях як держава, з величчю доніс першу звістку до жителів Мекки. І на цьому етапі не було ані крові, ані насильства — Іслам звертався до людей словом, а не мечем. Заклик залишав глибокі, міцні сліди в серцях тих, до кого доходив. Народи масово обертались в Іслам. Мусульмани, незалежно від мови, кольору шкіри чи раси, ніколи не розглядались як «інакші» — навпаки, братство по вірі стирало усі відмінності.
Іслам ніколи не дивився на суспільства, які не слідують йому, очима західного колоніалізму. Навпаки, він поважав їх, пропонуючи їм честь жити під всеохоплюючими постановами Ісламу. У цьому контексті поняття «інакший» в Ісламському Халіфаті не пов’язано з родом, походженням, племенем чи народом — воно визначається виключно віропереконанням. Головне розмежування проводиться між вірою і невір’ям. Той, хто вірить в Аллаха і Його Посланця (с.а.с.), сторониться многобожжя і приймає шаріатські закони, — вважається віруючим. А той, хто не вірить, відкидає Шаріат або домішує до віри ширк, — відноситься до числу невіруючих.
При цьому ця відмінність ніяк не впливає на принципи управління в Ісламському Халіфаті. Усі норми, які стосуються влади і правління, виходять від Аллаха і Його Посланця (с.а.с.) і визначаються самою сутністю держави. Закони Ісламу засновуються справедливо до усіх, хто перебуває під владою держави — будь то мусульманин чи немусульманин. Тому в ісламському суспільстві немає місця такому поняттю, як «меншість», яке широко використовується у сучасних державах.
Усі люди, маючи людську природу, перебувають під управлінням Ісламської Держави до того часу, поки є її підданими. Кожен, хто підкоряється державі — мусульманин він чи немусульманин, — користується правами, встановленими Шаріатом. А ті, хто не перебуває у підданстві Ісламської Держави, — навіть якщо вони мусульмани, — позбавляються цих прав.
Це відчутно проявляється, наприклад, у питанні аліментів. Якщо мати мусульманина — християнка, піддана Ісламської Держави, а батько — мусульманин, але не підданий, то дитина повинна утримувати матір, але не несе такого обов’язку по відношенню до батька. Як видно із цього прикладу, головна умова для користування законами Шаріату, діючими у державі Халіфат, — це підданство.
Окрім цього, Іслам не пред’являє до «інакших» умов віри в нього. Адже в Корані ясно сказано:
لَآ إِكۡرَاهَ فِي ٱلدِّينِۖ قَد تَّبَيَّنَ ٱلرُّشۡدُ مِنَ ٱلۡغَيِّۚ فَمَن يَكۡفُرۡ بِٱلطَّٰغُوتِ وَيُؤۡمِنۢ بِٱللَّهِ فَقَدِ ٱسۡتَمۡسَكَ بِٱلۡعُرۡوَةِ ٱلۡوُثۡقَىٰ لَا ٱنفِصَامَ لَهَاۗ وَٱللَّهُ سَمِيعٌ عَلِيمٌ
«Немає примушення у релігії. Істина вже відокремилась від омани. Той, хто відкине тагута і увірує в Аллаха, той ухопився за міцну, нерозривну рукоять. Аллах — Всевідаючий, Всечуючий» (2:256).
Цим аятом людині пропонуються два шляхи — і тим самим визначається, хто є мусульманином, а хто — інакшим. Аллах дав людині як схильність до злу (фуджур), так і до богобоязливості (таква) — і дарував їй волю вибирати:
وَنَفۡسٖ وَمَا سَوَّىٰهَا ٧ فَأَلۡهَمَهَا فُجُورَهَا وَتَقۡوَىٰهَا
«Клянусь душею і Тим, хто надав їй досконалої постаті (або тим, як Він зробив її постать досконалою) і внушив душі — і її нечестя, і її богобоязливість» (91:7,8).
Ці божественні положення демонструють, яке значення Іслам надає обдарованості людини здатністю до вибору і відповідальності за нього. Немусульман, які живуть в Ісламській Державі, не тільки не примушують до віри — їх права так само дотримуються на основі справедливості.
Таким чином, в західній термінології поняття «меншість» швидше відповідає положенню немусульман, які перебувають під владою Ісламського Халіфату. Тут ж необхідно вказати на ті права, які ісламська влада надає таким групам.
Незважаючи на вороже ставлення західних суспільств до ісламським переконань і дій, Іслам дозволяє людям Писання вивчати свою релігію і робити поклоніння у свої молитовних домах. Їм не заборонено носити релігійний одяг у своїх домах, церквах і синагогах; у громадському житті допускається носіння такого одягу тільки для священнослужителів.
В питаннях їжі і питва люди Писання можуть керуватись нормами своєї релігії. Проте на ринках, у громадських місцях вони повинні дотримуватись норм дозволеного і забороненого, встановлених Ісламським Шаріатом.
Щодо родинного життя — мусульманину дозволено одружуватись з жінкою із числа людей Писання. В Корані ця дозволеність виражена наступним чином:
ٱلۡيَوۡمَ أُحِلَّ لَكُمُ ٱلطَّيِّبَٰتُۖ وَطَعَامُ ٱلَّذِينَ أُوتُواْ ٱلۡكِتَٰبَ حِلّٞ لَّكُمۡ وَطَعَامُكُمۡ حِلّٞ لَّهُمۡۖ وَٱلۡمُحۡصَنَٰتُ مِنَ ٱلۡمُؤۡمِنَٰتِ وَٱلۡمُحۡصَنَٰتُ مِنَ ٱلَّذِينَ أُوتُواْ ٱلۡكِتَٰبَ مِن قَبۡلِكُمۡ إِذَآ ءَاتَيۡتُمُوهُنَّ أُجُورَهُنَّ مُحۡصِنِينَ غَيۡرَ مُسَٰفِحِينَ وَلَا مُتَّخِذِيٓ أَخۡدَانٖۗ وَمَن يَكۡفُرۡ بِٱلۡإِيمَٰنِ فَقَدۡ حَبِطَ عَمَلُهُۥ وَهُوَ فِي ٱلۡأٓخِرَةِ مِنَ ٱلۡخَٰسِرِينَ
«Сьогодні вам дозволені добрі і чисті блага. Їжа тих, кому даровано Писання, дозволена вам, а ваша їжа дозволена їм. Також дозволені цнотливі жінки із числа віруючих і цнотливі жінки із числа тих, кому було даровано Писання до вас, — за умовою, що ви дасте їм їх винагороду (махр), дотримуючись цнотливості, не вступаючи у розпусні відносини і не беручи їх у коханки … Марні діяння того, хто зрікся від віри, а в Останньому житті він опиниться серед тих, хто зазнав збитку» (5:5).
В юридичних питаннях мусульмани і немусульмани рівні. До усіх підданих Ісламської Держави — незалежно від їх релігії, статі чи віросповідання — застосовуються одні і ті ж закони. Оскільки вони перебувають під владою Ісламської Держави, між ними не робиться відмінностей: у питаннях взаємовідносин і покарань вони повинні підкорятись нормам Шаріату і діяти згідно з ними. Ісламська Держава захищає як мусульман, так і немусульман, які перебувають під її покровительством. Це — їх законне право. Посланець Аллаха (с.а.с.) сказав:
أَلَا مَنْ قَتَلَ نَفْسًا مُعَاهَدًا لَهُ ذِمَّةُ اللَّهِ وَذِمَّةُ رَسُولِهِ فَقَدْ أَخْفَرَ بِذِمَّةِ اللَّهِ فَلَا يُرَحْ رَائِحَةَ الْجَنَّةِ وَإِنَّ رِيحَهَا لَتُوجَدُ مِنْ مَسِيرَةِ سَبْعِينَ خَرِيفًا
«Знайте: той, хто вб’є людину, яка перебуває під захистом Аллаха і Його Посланця, порушує завіт Аллаха. І він не відчує аромату Раю, хоча його аромат відчувається на відстані сімдесяти років шляху» (ат-Тірмізі, «Сунан»).
В Ісламській Державі турбота про справи мусульман і забезпечення їх прожитку є їх невід’ємним правом. Але так само і захист нужд тих, хто перебуває під покровительством (зіммі), а також забезпечення їх засобами до існування — так само є правом, яке їм гарантує Іслам. Про це свідчать слова Посланця Аллаха (с.а.с.):
أَطْعِمُوا الْجَائِعَ، وَعُودُوا الْمَرِيضَ، وَفُكُّوا الْعَانِيَ
«Корміть голодного, відвідуйте хворого і звільняйте полоненого» (Бухарі, «Сахіх»).
Немусульмани, які перебувають під владою Ісламської Держави, мають право вступати до мусульманської армії. Проте вони не повинні воювати і не несуть інших фінансових зобов’язань, окрім виплати джиз’ї. Тому ті податки, які можуть бути покладені на мусульман, на них не поширюються. Разом з тим, джиз’я — це обов’язковий податок для усіх немусульман, які перебувають під владою Ісламської держави, як сказано в Корані:
قَٰتِلُواْ ٱلَّذِينَ لَا يُؤۡمِنُونَ بِٱللَّهِ وَلَا بِٱلۡيَوۡمِ ٱلۡأٓخِرِ وَلَا يُحَرِّمُونَ مَا حَرَّمَ ٱللَّهُ وَرَسُولُهُۥ وَلَا يَدِينُونَ دِينَ ٱلۡحَقِّ مِنَ ٱلَّذِينَ أُوتُواْ ٱلۡكِتَٰبَ حَتَّىٰ يُعۡطُواْ ٱلۡجِزۡيَةَ عَن يَدٖ وَهُمۡ صَٰغِرُونَ
«Бийтесь з тими із людей Писання, хто не вірує в Аллаха і Останній день, не вважає забороненим те, що Аллах і Його Посланець зробили забороненим, і не слідує релігії істини, — до того часу, поки вони не почнуть платити джизью, схилившись з покорою» (9:29).
Окрім того, немусульмани, які перебувають у підданстві, мають право скаржитись на пригноблення з боку влади чи на несправедливе застосування ісламських норм. Посланець Аллаха (с.а.с.) сказав:
أَلَا مَنْ ظَلَمَ مُعَاهَدًا، أَوِ انْتَقَصَهُ، أَوْ كَلَّفَهُ فَوْقَ طَاقَتِهِ، أَوْ أَخَذَ مِنْهُ شَيْئًا بِغَيْرِ طِيبِ نَفْسٍ، فَأَنَا حَجِيجُهُ يَوْمَ الْقِيَامَةِ
«Знайте: той, хто пригноблює того, хто перебуває під захистом (зіммі), утискає його права, покладає на нього непосильний обов’язок чи бере у нього що-небудь без його згоди, — я буду його супротивником в День суду» (Абу Давуд, «Імара»).
Більше того, представникам людей Писання дозволялось займати деякі державні посади, до яких ставились так само, як і до мусульманських чиновників. Особливо в епоху халіфа Мутаваккіля ця практика була офіційно закріплена, і ставилась мета — інтеграція немусульман до ісламської системи.
Один із прикладів — християнський візир Абдун ібн Саід, який відвідав в Багдаді кадія Ісмаіла ібн Ісхака. Коли візир увійшов, кадій встав, щоб привітати його. Проте, помітивши, що оточуючі порахували це недоречним — вставати перед християнським сановником, — він після уходу візиря звернувся до них і процитував аят із Корану:
لَّا يَنۡهَىٰكُمُ ٱللَّهُ عَنِ ٱلَّذِينَ لَمۡ يُقَٰتِلُوكُمۡ فِي ٱلدِّينِ وَلَمۡ يُخۡرِجُوكُم مِّن دِيَٰرِكُمۡ أَن تَبَرُّوهُمۡ وَتُقۡسِطُوٓاْ إِلَيۡهِمۡۚ إِنَّ ٱللَّهَ يُحِبُّ ٱلۡمُقۡسِطِينَ
«Аллах не забороняє вам бути добрими і справедливими по відношенню до тих, хто не бився з вами через релігію і не виганяв вас із ваших домов. Воістину, Аллах любить справедливих» (60:8).
А потім пояснив: «Цей чоловік управляє справами мусульман і виконує посередницьку функцію між нами і халіфом» (yaqeeninstitute.org).
Усі ці і подібні положення є доказом справедливості Ісламу у відношенні прав «інакших». Так, з точки зору Ісламу «меншості» чи люди Писання, які перебувають у підданстві держави, не є чужими — вони вважаються повноцінною частиною суспільства. На Заході ж усе обстоїть по-іншому. Такі ярлики, як афроамериканець чи афронімець, відображають укорінену дискримінацію. Там як і раніше принижують темношкірих та інших «інакших», зневажають і принижують їх. В США бути не тільки чорним, але й латиноамериканцем — означає піддаватись приниженню.
Спадщина нацизму у Німеччині, расистська Франція Ле Пена, фашистська Італія Муссоліні, Англія з її радикалами на кшталт Томмі Робінсона і Найджела Фараджа, і ісламофобська Голландія з Гертом Вілдерсом — усі вони відкрито пропагуючи аморальну «свободу», не обмежують вбивства, насильство, наркоторгівлю і розпусту, але при цьому встановлюють бар’єри саме для мусульман, позбавляючи їх справедливості і нерідко піддаючи пригнобленню.
Щоб зрозуміти, які ідеї вплинули на західних правителів і вчених, слід звернутись до спадщини їх власних мислителів.
Так основоположник західного соціалізму Огюст Конт (1798–1857) в своїй концепції «Закону трьох стадій» стверджував: «Європа пройшла через етапи теології, метафізики і позитивної науки — і тим самим відокремилась від інших народів, досягнувши цивілізації».
Вільгельм Фрідріх Гегель (1770–1831), розробник теорії сучасної держави і соціальної моралі, заявляв: «Щоб темношкірі навчились цивілізації, їм необхідно пройти через рабство».
Теоретик емпіризму Девід Юм (1711–1776) писав: «Я вважаю, що темношкірі поступаються білим. Вони не створили жодної розвинутої цивілізації. Навіть у найгрубіших білих є здатності до управління, а у чорних — ніяких помітних якостей».
Вшанований на Заході філософ Іммануіл Кант (1724–1804) називав білу расу вершиною людського розвитку і ставив Європу на чолі цієї ієрархії.
Монтеск’є (1689–1755), обговорюючи рабство, усе ж таки описував африканців як «людей слабкої душі і позбавлених здорового глузду».
Навіть Джон Локк (1632–1704), якого часто цитують як захисника свободи, брав участь у работоргівлі і стверджував: «Поневолення дикунів, розумово відсталих і жінок насправді приносить їм користь».
Джон Стюарт Мілль (1806–1873) 35 років служив Ост-Індській компанії і відкрито підтримував колонізацію Індії і Північної Африки.
І це — лише мала частина їх спадщини …
Прихильність західних філософів цим огидним теоріям цілком зрозуміла: Захід позбавлений всеохоплюючих, всебічних ідей. Він далекий від встановлень, які приносять спокій серцю і переконують розум. Його існування можливе лише через пригноблення і експлуатацію.
Але ось що дійсно неприйнятно — це коли розумні мислителі із числа мусульман починають захоплюватись Заходом. Прив’язаність до західної літератури, сліпе слідування за науковими досягненням Заходу, прийняття його понять і критеріїв — це або сліпе подражання, або невігластво. Коли ті, хто з гордістю називають себе «західниками», стають глухими і сліпими до того, як Європа сама вважає їх «інакшими», це викликає лише біль — і понукає нас взивати до Аллаху, як взивав Муса (а.с.):
قَالَ رَبِّ لَوۡ شِئۡتَ أَهۡلَكۡتَهُم مِّن قَبۡلُ وَإِيَّٰيَۖ أَتُهۡلِكُنَا بِمَا فَعَلَ ٱلسُّفَهَآءُ مِنَّآۖ إِنۡ هِيَ إِلَّا فِتۡنَتُكَ تُضِلُّ بِهَا مَن تَشَآءُ وَتَهۡدِي مَن تَشَآءُۖ أَنتَ وَلِيُّنَا فَٱغۡفِرۡ لَنَا وَٱرۡحَمۡنَاۖ وَأَنتَ خَيۡرُ ٱلۡغَٰفِرِينَ
«Він сказав: «О Господь мій! Якщо б Ти побажав, Ти знищив би їх і мене іще раніше. Невже Ти погубиш нас за те, що зробили дурні із нас? Це — лише Твоє випробування. З його допомогою Ти збиваєш зі шляху, кого побажаєш, і ведеш прямим шляхом, кого побажаєш. Ти — наш Покровитель, пробач нам і помилуй нас. Ти — кращий із прощаючих!» (7:155).
Амінь!
Köklü Değişim Dergisi
Емрах Акай