Східний Туркестан
Площа Східного Туркестану складає 1,8 мільйона квадратних кілометрів. Це приблизно одна п’ята частина Китаю і більше аніж в два рази крупніше Туреччини. Згідно незалежним даним, населення Східного Туркестану перевищує 30 мільйонів людей, причому уйгури складають значну частину мусульманського населення. Вони говорять на уйгурські мові, яка є однією із тюркських мов, і використовують арабську для релігійних нужд. Східний Туркестан — це мусульманська земля; його назва походить від сполучення слів «тюрк» і «стан», що перекладається як «тюркська батьківщина».
Населення Туркестану набуло світло Ісламу з першою делегацією, відправленою третім праведним халіфом Усманом (р.а.) в 21 році за хіджрою під керівництвом благородного сподвижника Хакіма ібн Амра аль-Гіфарі, а Кутайба ібн Муслім аль-Бахілі завоював Узбекистан, Киргизстан, Афганістан, Казахстан і Туркменістан, відомі сьогодні як Середня Азія, а потім був завойований Східний Туркестан і його столиця Кашгар в 95 році за хіджрою. Народ Східного Туркестану — великі герої. Саме звідси прийшли турки, які заснували і зберігали Османський Халіфат, завоювали Стамбул, принесли Іслам на Балкани і підійшли до воріт Австрії.
Східний Туркестан, історично розташований на «Шовковому шляху», володіє багатими запасами нафти, природного газу, урану і багатьох інших мінеральних і енергетичних ресурсів. Сьогодні окупаційний Китай використовує ці ресурси як основу своєї економіки, важкої промисловості і військової індустрії.
Протягом сторіч, під владою Халіфату, Туркестан залишався під управлінням Ісламу. Коли влада Халіфату ослабла, регіоном почали управляти незалежні мусульманські валії. Перший ворожий напад на Східний Туркестан трапився в 1760 році (або в 1174 році за хіджрою); мусульмани чинили сильний опір, але біля 1 мільйона представників мусульманської общини загинуло під час цього нападу. З 1759 по 1862 рік, коли Китай окупував Східний Туркестан, мусульманський народ організував понад 40 повстань і підняв заколот проти китайського правління. Східний Туркестан, окупований китайцями в 1876 році, був офіційно приєднаний до Китайської імперії в 1884 році під назвою «Сіньцзян» (що перекладається як «новонабуті землі»). В результаті боротьби народу Східного Туркестану в 1933 році в Кашгарі була створена Східно-Туркестанська Ісламська республіка, проте незабаром вона була знов окупована комуністичними військами Китаю. Після безперервних запеклих конфліктів Китай остаточно встановив контроль над Східним Туркестаном в 1949 році.
Китай, одна із найжорстокіших терористичних держав світу, виступає окупантом на наших землях Східного Туркестану. Він знищив 35 мільйонів мусульман в Східному Туркестані шляхом різанини, геноциду і асиміляції, і досі Китай продовжує це робити. Китай експлуатує підземні і наземні ресурси. Не вдовольняючись цим, влада використовує різноманітні жорстокі методи, щоб придушити мусульман Туркестану. Іслам був офіційно об’явлений поза законом, а ті, хто сповідують цю віру, піддаються покаранням. Релігійні заклади ліквідовані, їх будівлі зруйновані, мечеті зачинені. Китай заборонив арабську мову і знищив понад 730 тисяч арабських творів, включаючи копії Священного Корану, назвавши їх «сміттям минулого». Китай конфіскував майно вакуфів (релігійних фондів), заборонив усі види релігійної діяльності, зачинив школи при мечетях і примусив студентів вивчати комуністичну ідеологію. В Східному Туркестані понад 29 тисяч мечетей були перетворені у військові табори чи конюшні. В 54 тисячах випадків імами були заарештовані і піддані тортурам, а тих, хто залишився на свободі, примушують працювати на важких і небезпечних роботах. Заборони на поїздки і релігійні практики, як і багато інших обмежень як і раніше діють з боку китайського уряду. Тисячі немовлят щорічно помирають в утробах матері через примусові аборти, а багатьох людей засуджують до жорстких штрафів. Мусульмани Туркестану не мають можливості заявити про себе і свої права.
Адміністрація комуністичного Китаю вивезла від 3 до 5 мільйонів мусульман в концтабори, які влада називає «таборами перевиховання». Там вони піддаються тортурам і примусовій праці. За словами китайської влади, ціллю цих таборів є «очищення розумів мусульман від радикальних і екстремістських поглядів». Жорстока адміністрація Китаю продовжує порушувати недоторканість приватного життя уйгурів та інших мусульман в Східному Туркестані, здійснюючи політику, яка руйнує основи їх культурного і родинного життя. В межах іще одного проекту в дома до пригноблених уйгурських родин поміщаються китайці, що веде до насильницького злиття культур і до грубого втручання в приватне життя. Цей проект зачіпає біля двох мільйонів родин, чиї чоловіки були заарештовані або зникли внаслідок репресій. Мільйони мусульман перебувають в ув’язненні в тюрмах, які використовуються у якості центрів тортур, і багато хто із них загинули в цих закладах. Кількість тортур та їх жахливі подробиці важко підрахувати.
Народ Східного Туркестану поставив перед собою ціль позбутись від китайської окупації і створити Ісламську Державу. Незважаючи на мільйони мучеників, які віддали свої життя у цій боротьбі, вони продовжують свою боротьбу. В одному тільки 1997 році жорстока китайська адміністрація засудила 500 людей до страти, і цей вирок був виконаний.
На жаль, пригноблені мусульмани і більше 30 мільйонів мусульманських братів і сестер в Східному Туркестані, окупованого Китаєм, залишаються непоміченими для міжнародної спільноти. Ми повинні діяти як єдине ціле, як цеглини в міцній будівлі, проте режими в мусульманських країнах, включаючи Туреччину — країну, яка повинна бути сильною і виступати на захист пригноблених, — частіше підтримують Китай, а не Східний Туркестан. Торгові відносини Туреччини з Китаєм зросли в десятки разів, навіть в період «Республіканського альянсу»1, який, здавалось би, з особливою турботою ставиться до Східному Туркестану. Ці відносини досягають рекордних цифр, незважаючи на незлічені акти насильства і переслідування. Встановлюються нові цілі і докладаються колосальні зусилля для збільшення обсягу торгівлі до 100 мільярдів доларів. 2012 рік був об’явлений «Роком Китаю» в Туреччині, а 2013 рік — «Роком Туреччини» в Китаї, що є ганьбою для Туреччини.
Кашмір
Кашмір — територія, оточена Пакистаном, Індією, Китаєм і Афганістаном — має площу 222236 квадратних кілометрів. 85% із 12-мільйонного населення складають мусульмани, у той час як решта 15% представляють собою іновірців — індуїстів, сикхів і буддистів. Завдяки своєму природному багатству і наявності Гімалаїв, найвищих гірських вершин світу, Кашмір часто називають «дахом світу» чи «Божим раєм на землі».
Іслам почав своє проникнення до Кашміру наприкінці I сторіччя за хіджрою. Його розповсюдження активізувалось завдяки завоюванням, здійсненим ісламським полководцем Мухаммадом Ібн аль-Касімом в 94 році хіджри (712 рік нашої ери) в межах завоювань Сінда2 і Хінда3. За цими подіями послідували військові кампанії аббасідського халіфа аль-Мутасіма в період з 218 по 225 роки хіджри (833–839 роки н.е), які так само сприяли зміцненню ісламської віри в цьому регіоні, який охоплює Індію, Пакистан, Кашмір і Бангладеш. Мусульмани домінували в цьому регіоні аж до XIX сторіччя, коли відбувались важливі політичні і соціальні зміни, які залишили значний слід в історії і культурі цих країн.
Після британського вторгнення до Індійського субконтиненту в 1819 році різні етнічні і релігійні групи, включаючи індуїстів, сикхів і мусульман, скерувались до встановленню своєї влади. Протягом подальших 27 років настирливої боротьби, ініційованої на тлі соціальних і політичних конфліктів, була досягнута «стабільність», і в 1846 році Індія, з урахуванням ситуації в регіоні, була структурована на три адміністративні одиниці. Британська адміністрація безпосередньо управляла приблизно 55% території, де проживало більшість мусульман, у той час як 565 автономних провінцій знаходилось під контролем як мусульманських, так і індуїстських губернаторів. Особливо важливим стало питання третьої частини, Кашміру, яка, згідно укладеному в Амрітсарі договору, була передана під управління індуїстської влади на ціле сторіччя (з 1846 по 1946 рік).
По спливанню цього строку домовленості опинились навмисно проігнорованими, коли індуїстська верхівка об’явила про приєднання Кашміру до Індійському Союзу. Це рішення викликало обурення серед місцевих мусульман. В результаті напруженості і конфліктів, виниклих на тлі цієї окупації, Індія змогла утримати біля 65% території Кашміру, тоді як 30% перейшли під контроль Пакистану, а решта 5% опинились в руках Китаю.
В Кашмірі Індія використовує різні форми пригноблення і тортур проти мусульман, включаючи заборону на читання Корану і використання арабської мови. В 1989 році Індія влаштувала масову різанину в Кашмірі, в результаті якої загинуло біля 25 тисяч невинних людей. За даними радіо Комітету допомоги кашмірським мусульманам, заснованим на джерелах Організації Об’єднаних Націй, з січня 1990 по грудень 1998 року індійський уряд скоїв наступні злочини: 63275 мусульман були розстріляні чи замучені; 775 політиків, вчених і імамів піддались переслідуванню; 3370 мусульман було замучено до смерті, а 81161 людей було заарештовано без суду і слідства. Окрім того, сотні тисяч мусульман відчули приниження, їх святині були осквернені, а багато хто був поранений чи зник без вісті.
Раніше США підтримували ідею про те, щоб жителі регіону могли вибрати, до якої країни приєднатись — до Пакистану чи Індії. Проте зі встановленням контролю над цими країнами Америка змінила позицію, прагнучи до остаточному розділенню регіону. Вона виступала за надання автономії Азад-Кашміру в Пакистані, у той час як частина, яка знаходиться під індійським контролем, залишалась би в Індії. Пакистанська влада, слідуючи цьому плану, почала відмовлятись під підтримки джихадістських угрупувань, закривати їх тренувальні табори, зменшувати чисельність військ на лінії контролю і припиняти усіляку допомогу мусульманам Кашміру.
Така зміна позиціонування пов’язана з прагненням США припинити Кашмірський конфлікт і зміцнити Індію як більш сильну державу в регіоні. Америці важливо використати Індію як противагу Китаю, підтримуючи її військовою і економічною допомогою, щоб зупинити ріст впливу Китаю в регіоні.
Поточна ситуація в Кашмірі, де живуть мусульмани-муджахіди, і недостатній захист мусульманського населення не є наслідком неможливості. Швидше, це результат недостачі політичної волі з боку пакистанського уряду. У Пакистану є ресурси для успішного протистояння Індії за Кашмір. Проте підпорядкованість пакистанської влади інтересам США призводить до постійних поступок на адресу Індії з питань Кашміру, залишаючи регіон під контролем загарбників.
Аракан (Ракхайн)
Населення М’янми (колишньої Бірми) складає біля 50 мільйонів людей, із яких приблизно 20 відсотків — мусульмани, зосереджені в Янгоні (колишня столиця М’янми, раніше називалась Рангун), місті Мандалай і в штаті Аракан. В офіційних даних рівень мусульманського населення занижений приблизно на 2,3 процента. Площа країни складає 676578 квадратних кілометрів, а площа штату Аракан — 36778 квадратних кілометрів. Аракан багатий на корисні копалини, включаючи олово, цинк, свинець, золото, срібло, мідь, а також природний газ і нафту, що робить регіон стратегічно важливим.
Аракан — це регіон в М’янмі, де протягом сторіч співіснують різні етнічні групи, включаючи мусульманську меншість рохінджа. Рохінджа є етнічною групою, яка сповідує Іслам і історично живе в цьому регіоні. Проте вони піддаються систематичним переслідуванням з боку уряду М’янми і місцевих націоналістів, що призвело до масових вигнань і гуманітарних криз.
Іслам уперше з’явився в Аракані в I сторіччі за хіджрою завдяки діяльності мусульманських купців і Ваккаса ібн Маліка. Саме завдяки їм місцеве населення почало приймати Іслам. Мусульмани рохінджа зберігали свою віру до XV сторіччя, коли Іслам був офіційно прийнятий королем даної території, що сприяло його повному розповсюдженню в Аракані. Протягом чотирьох сторіч, з 1430 по 1784 роки, мусульмани управляли цим регіоном, і Ісламський Шаріат активно практикувався.
Режим Бірми (М’янми) почав захоплення регіону Аракан в 1784 році, проте мусульмани цього району проявили опір. Цей процес тривав до 1826 року, коли англійські колонізатори окупували територію Аракану. Перша крупна різанина трапилась в 1938 році, коли тисячі мусульман були вбиті, а біля 500 тисяч були вимушені втікати із своїх домів.
В 1942 році трапилась друга хвиля насильства, коли мусульманське населення знов стикнулось з масовими вбивствами і руйнуваннями. Протягом 40 днів відбувались акти грабування і насильства. Жінки піддавались груповим зґвалтуванням і потім жорстоко вбивались, чоловіки вбивались на очах своїх родин. Навіть немовлята, які перебували в колисках, не були позбавлені від насильства. За самим скромними підрахунками, в ході цих подій загинуло не менше 150 тисяч араканських мусульман. Річки текли червоними від крові мусульман, і це стало символом пережитих жахів.
З того часу в історії Аракану було багато трагічних подій, включаючи різанину в 1947 році, операцію «Муссон» в 1954 році, переворот 1962 року і операцію «Королівський дракон» в 1978 році, які призвели до масовому знищенню мусульман і вигнанню сотень тисяч людей. Ці події стали частиною багаторічного процесу систематичного винищення і геноциду, а також ворожого ставлення з боку держави М’янма і підтримуваних нею місцевих угрупувань, таких як ракхінські банди4. На жаль, інформація про переслідування мусульман рохінджа в Аракані і про масштаби насильства залишається недостатньо відомою.
Окрім жорстоких переслідувань, наші брати і сестри — мусульмани рохінджа — практично позбавлені прав. В світовій термінології важко знайти слово для їх опису. У них немає навіть громадянства чи посвідчень особи, а тортури і арешти стали для них повсякденною реальністю. Вони не можуть займати державні посади, відкривати свій бізнес, вступати в шлюб без дозволу, володіти телефоном, комп’ютером чи автомобілем, вивчати і викладати Коран, відрощувати бороду і молитись в джамааті. Їх життя повне заборон: вони вимушені трудитись без оплати, як раби; платити високі податки на своє майно (якщо воно є); стикатись з непосильними витратами на шлюб, а також зі свавільними тортурами, зґвалтуваннями і руйнуваннями домів і мечетей. Усе це — норма для мусульман рохінджа, які живуть в Аракані.
Серед більше одного мільйона мусульман рохінджа, які проживають в штаті Аракан, багато хто живе в жахливих умовах або перебувають в таборах для біженців в таких країнах, як Бангладеш, Саудівська Аравія, Пакистан, Таїланд, Малайзія та Індія.
Журналіст і письменник, а також мандрівник Ібрахім Седіяні в своїй книзі «Травелог (дорожній нарис) Седіяні» («Sediyani Seyahatnamesi»), написаної за три роки, розповідає наступне: «...Коли я побачив, в яких умовах живуть ці біженці, я прокляв своє життя і той день, коли народився. Я сказав: «Краще б я не народжувався!». Ви повірите, що вони харчуються листям дерев? Вони кормлять свої дітей землею. У них немає нічого. Вони бояться кожного, хто проходить повз, вони боятися незнайомців. Повірте,навіть маленьке дитинча газелі, яке живе у лісі, повному диких левів, перебуває в більшій безпеці, аніж дитина в М’янмі».
Незважаючи на усі страждання, мусульмани рохінджа, будучи одними із найбільш пригноблених і бідних мусульман у світі, чия їжа — листя, а питво — мусонні дощі, продовжують триматись за свою віру. Вони зберігають свою релігію, ризикуючи життям, честю і майном. Ці події свідчать про їх жертви на шляху служіння Аллаху, про нашу безпорадність і роздробленість Умми.
Правителі мусульманських країн, включаючи сусідні з Бірмою держави, такі як Бангладеш, Малайзія та Індонезія, сьогодні занурились у мовчання. Навіть Бангладеш закриває свої двері перед араканськими мусульманами, які сусідять з ним, і правителі Бангладеш стали майже партнерами в різанині, влаштованої буддистами.
Наші брати і сестри, мусульмани рохінджа, надавали матеріальну допомогу і відправляли медичні бригади до Туреччини під час правління Абдульхаміда II, в 1897 році, році, а також під час Балканських війн в 1912 році. Вони також брали участь у будівництві залізниці в Хіджазі. На знак вдячності за їх жертви Абдульхамід II нагородив мусульман рохінджа медалями за їх внесок до цього проекту.
Східний Туркестан, Кашмір, Аракан — це мусульманська земля, як Палестина, Сирія, Ірак, Єгипет, Ємен, і мусульмани там — наші брати і сестри. Мусульмани повинні об’єднатись проти пригноблення і прагнути зупинити його! Це можливо тільки за наявністю влади і єдиної Ісламської Держави — Халіфат.
Від Палестини до Кашміру, від Аракану в Бірмі до Східного Туркестану, Кавказу, Чечні і оточуючих територій, аж до Криму — усі території, окуповані ворогами Ісламу, де муезіни промовляють «Аллаху акбар», з дозволу Аллаха знов стануть Дар уль-Іслямом, і стяг Ісламу знов буде майоріти над цими землями.
Köklü Değişim Dergisi
Муса Байоглу
1. «Республіканський альянс» — передвиборчий альянс, утворений 20 лютого 2018 року між «Партією Справедливості і Розвитку» (Adalet ve Kalkınma Partisi, AKP) і «Партією націоналістичного руху» (Milliyetçi Hareket Partisi, MHP). Пізніше до альянсу також приєднались «Партія Великого союзу» (Büyük Birlik Partisi) і «Нова партія Благоденства» (Yeniden Refah Partisi). «Партія безкоштовних справ» (HÜDA PAR), яка об’явила про свій намір брати участь в виборах за списками «ПСР», заявила, що буде надавати підтримку збоку, не входячи до «Республіканського альянсу». Голова «Демократичної лівої партії» (Demokratik Sol Parti) Ондер Аксакал заявив, що «ДЛП» буде підтримувати президента Ердогана і що вони підуть на вибори за списками «ПСР».
2. Сінд (чи Сіндх) — це історична область, розташована уздовж річки Інд в сучасному Пакистані. Вона вважається однією із перших територій, де Іслам почав розповсюджуватись після завоювань мусульманських армій на початку VIII сторіччя. Сінд був важливим культурним і торговим центром, і саме тут відбулись значні події, пов’язані з ісламізацією регіону.
3. Хінд (від хінду, тобто Індія) — це більш загальна назва, яка використовується для позначення індійського субконтиненту. В Ісламі цей термін часто використовувався для позначення усієї території Індії, яка була завойована і населена мусульманами. Він включає до себе сучасну Індію, а також частини Пакистану і Бангладеш.
4. Термін «ракхінські банди» часто використовується у контексті конфлікту в М’янмі, особливо у відношенні нападів і насильства, скоєних групами, зв’язаними з етнічною общиною ракамі (або ракінці), проти меншостей, таких як рохінджа.